Вхід на сайт

Пошук

Годинник

Крилаті вислови

Календар

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Міні-чат

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 27

Про Глибоччину

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




П`ятниця, 25.09.2020, 17:19
Вітаю Вас Гість | RSS
Сайт   вчителя   історії   Опришенської   ЗОШ   І-ІІІ   ступенів  Боднарюка   Миколи   Івановича
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Архів матеріалів

Писемні джерела з історії села початку  ХV – першій половині ХVIII ст. досить суттєві . Вони представлені першою письмовою згадкою про село у грамоті Молдовського господаря Олександра Доброго (1400 - 1432) від 17 березня 1418 року1,  грамота Штефана Великого (1457 - 1504) про перелік церков і монастирів з 1490 року, де згадується і церква села Опришени, грамота  інших джерел кінця ХVII – початком ХVIII століття.

         Наведені писемні джерела не дають повного висвітлення місцевої історії і зобов’язують необхідність звернення до інших типів джерел.

         Найбільш важливими серед останніх є археологічні матеріали. На даний час на території села виявлено  чотири археологічні пам’ятки ХІV - ХVII ст., які представлені відкритими селищами.

         Археологічні джерела за своїм інформаційним наповненням неоднорідні. До них відноситься матеріали, які несуть різнопланові відомості про різні сторони діяльності середньовічного населення села, його матеріальну та духовну культуру. Значна кількість цього матеріалу добута гуртківцями під час ряд надземних пошуково - польових археологічних експедицій, та розвідок, проведених разом з чернівецькими археологами і зберігаються у фондах Опришенського музею археології та етнографії ім. Максиміліана Гакмана. Це матеріали з досліджень урочища Пе Вале, Дял, Фундоає та інших куточків, які проводилися із 2002 року. Більшість з цих матеріалів опублікована в пресі та інших виданнях, зафіксована у вигляді звітів в Буковинському центрі археологічних досліджень.

         Археологічні матеріали середньовічного часу репрезентовані й рідкісними монетними знахідками, перснями і прикрасами.

         Нумізматичні джерела несуть цінну інформацію про торгівельно – економічні стосунки, грошевий обіг місцевого населення. Поодинокі нумізматичні знахідки з села прив’язані до конкретних археологічних поселень середньовіччя, де виявляються і інші, не менш важливі, предмети. Цікавим є той факт, що в селі і досі розповсюджені легенди про різні скарби. Монетні знахідки з села безпосередньо не зв’язані з конкретними комплексами, але мають надійну прив’язку до археологічної пам’ятки.

         Етнографічні матеріали дозволяють отримати додаткову інформацію про життя та звичаї жителів села у середньовічний час. Так порівняльний аналіз етнографічних і археологічних матеріалів засвідчує побутування значної кількості предметів матеріальної культури (знарядь праці, побутових речей, прикрас), прийомів будівництва, народної агротехніки, розвитку ремесел і промислів від ХІV – до середини ХХ ст1.

         Археологічний матеріал, який дає уявлення про життя та побут мешканців села у ХІV - ХVII ст., походить з центру села. По різним археологічним артефактам вдалось встановити, що найбільші середньовічні поселення були розташовані в центрі села, на лівому і правому березі річки Опришанка. На цих поселеннях виявлено велику кількість уламків керамічного посуду. Рештки керамічного посуду дають можливість виявити точні місця розташування середньовічних поселень.

         Посуд становить переважну більшість формування на гончарному крузі, але трапляються і ліпні фрагменти посуду.

         Виготовлення посуду на гончарному крузі робило його дуже високоякісним, що відзначалося симетричністю форм, дбало виконаним орнаментом (Додаток Е).

         Гончарний круг давав можливості у прикрашенні посуду. Посуд здебільш орнаментований комбінаціями прямих і хвилястих горизонтальних ліній, нанесених по сирій глині, спеціальним різцем. Дуже ретельно виконаний орнамент покриває поверхню горщика від горла до середини або тільки у верхній частині горла. Прямий та хвилястий орнамент, нанесений в один чи більше рядків один під одним, в деяких випадках лінійний орнамент, розділяє хвилястий. Виявлені рештки посуду здебільш червоного та темно – сірого кольорів, від різноманітного посуду, починаючи від стаканів, чаш, мисок і закінчуючи великими горщиками1. Дані знахідки супроводжуються і великою кількістю знайдених кришечок від цього посуду (Додаток Є). Закріплення посуду робилось шляхом випалювання. Гончарний посуд напевно виробляли майстри гончарі, які спеціалізувалися на його виготовленні. З певністю можна підтвердити, що в ХІV - ХVII ст., виробництво гончарного посуду було справою окремих майстрів. Висока якість їхньої продукції базувалася на досконалому знанні властивостей глини, вмінь покращувати її склад за допомогою домішок, навиках формування посуду на гончарному крузі, а також використанні спеціальних печей – горнів для випалу керамічної продукції.

         Поверхневі дослідження середньовічних поселень, де зосереджена велика кількість кераміки, не дали можливість виявити печі – горни, тому можна припустити, що керамічний посуд привозився, а ліпний, мабуть, виготовлявся на місці.

         Кераміка ХVII ст., суттєво відрізняється від кераміки ХІV – ХVI ст. Керамічні уламки різних розмірів, здебільш сірого кольору, трапляються і червоного, виготовлена на гончарному крузі і орнаментована. Орнаменти нанесені здебільш на посуд спеціальними клеймами під час виготовлення у формі різних узорів. Майже весь посуд виготовлявся з вушками.

         Керамічні комплекси, що виступають, як найбільш масові знахідки, які трапляються практично на кожній пам’ятці, виступають джерелом для встановлення хронології та періодизації археологічних матеріалів. Це підтверджується і монетними знахідками. Так, наприклад, на середньовічному поселенні урочища Пе Дял, де виявлена велика кількість уламків кераміки, знайдена у квітні 2005 р., золота угорська монета кінця ХІV ст. А на урочищі Пе Вале монети початку та кінця ХVI ст.

         Серед  керамічних знахідок нараховуються і десяток люльок ХVII – ХVII ст., так званні козацькі або турецькі люльки.

         Важливу інформацію про рівень господарства та місцевого рільництва несуть знахідки знарядь праці для обробітку ґрунту. Саме вони  є основною категорією археологічного матеріалу для з’ясування типології цих знарядь, а отже, і продуктивності землеробства. На території села виявлено рештки тяглових та ручних знарядь для обробітку ріллі.  Це  залізний втульчастий  наконечник орного знаряддя (широко лопатевий), одне плужне широке чересло, дві окуття лопат і мотики. Розглянемо їх більш детально.

         Наконечник орного знаряддя, наральник виявлено на поселенні в центрі села   (квітень 2002 р.), на поверхні ґрунту (Додаток Ж).  Датується  XIV ст.   Довжина наральника має   17 см. а ширина 12 см.  У верхній стороні,  по середині зроблено отвір, за допомогою якого, наральник прикріплювався до дерев’яної частини плуга. Верхня частина плуга по краях зігнута у втулчатому вигляді, ширина втулки 10 см, довжина 8 см, товщина наральника 1 – 1,2  см. Наральник із асиметричними плечами і додатковими наварними смугами по краях1.

         Чересло так само походить з центру села урочища Пе Вале, довжиною у 10 см. шириною 6 см. по центру два отвори для прикріплення до дерев’яної частини плуга.

         Іншу категорію знахідок для обробітку ґрунту становлять рештки ручних знарядь праці. Це залізні окуття, так званні “рильця” від заступів і мотики. Два з них виявлено на поселенні урочища Пе Вале.

         Такі залізні окуття є металевими частинами переважно дерев’яних лопат (заступів). Лопати в той період, а подекуди й до кінця ХІХ ст., були дерев’яними і тільки нижня їх частина   оббивалася підковоподібною смугою металу, яка мала спеціальний паз для вставлення дерев’яної основи.

         Окуття лопати, знайдене на поселені  ХІV – ХVI ст., у 1993 р., досить добре збереглося, його розміри такі: довжина 12 см, максимальна ширина 13 см, ширина пластини окуття 4 ... Читати далі »

Переглядів: 337 | Додав: director | Дата: 19.02.2016 | Коментарі (0)

Дослідження середньовічної історії сіл – одна з важливих проблем вивчення розвитку Буковинського краю.

         Серед сіл Буковини,  середньовічна історія якого  ще не досліджена на належному рівні, нараховується і село Опришени, Глибоцького району. Різноманітний історичний матеріал, який стосується села, має важливе значення і для історії краю в цілому.

         Вивчення історичного розвитку села в добу середньовіччя спирається на значне коло джерел, які можна поділити на такі групи: писемні повідомлення, археологічний матеріал, дані нумізматики, топонімії, фольклору тощо. Всі вони несуть інформацію різної наукової значимості, доповнюють і уточнюють одне одного. Тому їх комплексне дослідження дає змогу отримати загальну картину історичного розвитку села. Поповнення джерельного матеріалу дозволить у майбутньому значно розширити уявлення про історію краю.

         Білою плямою в  історії села залишається  період раннього середньовіччя. З даного часу практично відсутні будь – які  письмові джерела, а археологічні матеріали досить фрагментарні.

Наполеглива багаторічна праця гуртківців археологічного гуртка Опришенської ЗОШ та випускників школи, які продовжують дослідження археологічних пам’яток села, дала свій позитивний результат. У 2012 році під час польових археологічних розвідок на поселенні середньовічного часу урочища Пе Вале виявлені перші ранньосередньовічні предмети в селі Опришени. До цього часу  ранньосередньовічні поселення в селі не були відомі.

Серед перших виявлених знахідок нараховуються пятипалчита фібула  VII ст., застібка від книги приблизно XII століття,  срібний перстень ХІІ ст.

Важливим елементом ювелірних прикрас костюма населення на території Буковини були пальчасті фібули. Їх знахідки відомі на пам’ятках VI-VII ст. (празько-корчакська археологічна культура)1. Фі­були цього типу зафіксовані й в старожитностях райковецької культури (VIII-IX ст.) в регіоні. Їх дослідження дає змогу розв’язати питання про місцеве виготовлення прикрас і певне змістове навантаження їх орнамен­тації. Знайдена фібула в селі Опришени скоріш за все що належить до славянських племен VII ст.(Додаток А) які проживали на території між Прутом і Серетом під час великих переселень.

 До ювелірних металевих прикрас костюма слов’янського населення Східної Європи доби раннього середньовіччя належать застібки, або фібули (латин. figo, fixi, fixvm - застібка, пряжка, скоба), якими проколювали і скріплювали (фіксували) кінці верхнього одягу (переважно плащів). Такі фібули різної конфігурації та типів виявлено на багатьох пам’ятках (поселення, могильники, скарби, випадкові знахідки) носіїв празько-корчакської та пеньківської археологічних культур. Особливо широкого розповсюдження у населення Східної Європи отримали так звані пальчасті (променеві) фібули, які вважаються характерною етнографіч­ною прикрасою слов’ян. Ми схиляємось до думки, що знахідка фібули з Опришен належить до носіїв празької культури, які заселяли територію села у ранньому середньовіччі. 

У серпні – вересні 2013 року виявлено нові цікаві знахідки серед яких срібний  перстень, витте кільце та бронзовий енколпіон приблизно XII – XIІІ століття.

Знахідки енколпіонів у міжріччі Серета та Прута рідкісні, а в Глибоцькому районі про знахідки таких артефактів не відомо.

Енколпіо́н — складаний нагрудний хрест давньокняжої доби. Складався з двох частин — спідньої й верхньої, та виготовлявся із дрібних металевих пластин. Хрести-енколпіони з’явилися на Русі, у X ст. в період поширення християнства1. Як правило, всередину таких хрестів вкладали мощі святих. Цей хрест був дуже поширений, але його знаходили не лише на території Київської Русі але зокрема і на Кавказі та у західній Європі. Монополію на його виготовлення мали київські майстри. Давньоруський хрест-енколпіон залишив один із значущих слідів в культурній спадщині Київської Русі, відображають художні і духовний спосіб життя, на зорі становлення християнської віри серед русичів. Він є важливою частиною історії ремесла - мистецтва художньої обробки металу і високої майстерності ремісників Київської Русі. Хрести енколпіони прийшли на Київську Русь разом з християнством з Візантії. Візантійські енколпіони були виконані з дорогоцінних матеріалів та за складною технікою. Дуже часто на самому хресті був напис - він повідомляв про те що саме знаходилося в ньому, а це головна святиня християнства - Частинки Дерева Христа на якому він був розіп’ятий. У енколпіони Київської Русі вкладалися частинки мощей або частинки освяченої просфори. Зображення на хрестах не є різноманітним. Найчастіше зображувалися - Діва Оранта або Одигітрія (Богоматір) з одного боку і Розп'яття з іншого боку (лицьова сторона). Іноді зображення Богоматері замінювалося  великим восьмикутним хрестом. По кінцях зображувалися різні святі, крім групи хрестів із зображенням святих Бориса і Гліба. Енколпіон з Опришен зберігся у доброму стані, чітко проглядаються зображення. Висота становить 7.9 см., ширина 5.6 см., вагою у 88.15 грама. (Додаток Б).

На території межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра зафіксовані знахідки 30 енколпіонів1. Енколпіони розрізняються за формою та розмірами, а непогано розроблена їхня типологія у сучасній археології дозволяє визначити час їхнього виготовлення, період побутування та встановити вірогідне місце продукування2. Енколпіон знайдений на середньовічному поселенні в селі Опришени належить до групи давньоруських і повторно відлитий з форми знятої з оригіналу.

Знайдений і один екземпляр книжкових застібок і два стержні для їх фіксації. Застібка двопетельчаста, виготовлена з бронзи, її довжина 2.9 см, ширина 2.0 – 1.3 см (Додаток В). Такого типу знахідки надійно відносять до елементів книжкових палітурок і вони знаходять численні аналогії в давньоруських матеріалах1.

У нижню петлю застібки просувався шкіряний ремінець, другий його кінець кріпився до палітурки (тоненької дошки, обтягнутої шкірою чи дорогою тканиною). У другу частину палітурки вбивався або прилаштовувався стержень2.  Закривання книги  відбувалося коли стержень заходив за середню петлю застібки, і таким чином палітурки стискували пергаментні аркуші книги. Застібати книги після прочитання було необхідно щоб запобігти деформації пергаментних листів. Застібка від книги датована ХІІ ст., доказує що на даному поселенні проживало досить розвинена громада яка мала церкву, напевно і священика.

У 2008 р. під час проведення надземно - польових  розвідок на середньовічному поселенні урочища Пе Вале  Пивоваровим С.В. було виявлено застібку. Застібку виконано з бронзи (Додаток Г) – відлито у ливарній формі. Вона має в основу  вигляд  прямокутної рамочки з пластинки шириною 3 мм і завтовшки 2 мм. По кутах назовні виступають півкруглі потовщення, на зворотній поверхні яких знаходяться чотири короткі штифти для кріплення. У внутрішньому полі рамочки на одній  з довших сторін виступає плаский гачок, за формою близький до арабської цифри «7». Простір між прямою стороною гачка та рамкою має вигляд округлого отвору. Такий  тип застібок розповсюджено у Латвії та ще один автентичний знайдений у літописному Звенигороді3. Такий тип застібки призначався для шкіряних сумок і датуються XIV cт.

Цікавою знахідкою являється і пряслиця з пірофіліту (овручського шиферу ХІІ ст.) червоного кольору конусоподібної форми (Додаток Д).

Дослідження ранньосередньовічних речей з поселень села дають змогу дослідити розвиток тогочасної громади розпочинаючи з VII століття. Даний археологічний комплекс потребує більш поглибленого вивчення для того щоб відкрити більшість білих плям у розвитку села у ранньому середньовіччі.                   

 

  ... Читати далі »

Переглядів: 162 | Додав: director | Дата: 18.02.2016 | Коментарі (0)

 

А. А. Вамуш,

кандидат історичних наук

викладач кафедри методики викладання

суспільно-гуманітарних дисциплін ІППО ЧО

(Чернівці)

М. І. Боднарюк,

директор Опришенської ЗОШ,

керівник гуртка «Юні археологи»

(Чернівці)

 

УПРОВАДЖЕННЯ ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРМЕНТАЛЬНОЇ РОБОТИ У КОНТЕКСТІ ШКІЛЬНОЇ СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧОЇ ОСВІТИ

 (на базі Опришенської ЗОШ, Глибоцького району,

Чернівецької області)

 

 

Дослідно-експериментальна робота у навчальному закладі – це поєднання пошуку найбільш ефективної педагогічної системи через дослідну роботу, розробку програми експерименту та її реалізацію. Необхідність і важливість її проведення полягає в набутті учнями важливих компетентностей. Предметні компетенції формуються лише в межах відповідних навчальних предметів і мають конкретну будову. Тому впровадження в освітній процес системи педагогічних впливів і засобів археології та музеєзнавства, спрямовано на розвиток історичної компетентності  учнів.

Ключові слова: дослідно-експериментальна робота, шкільна освіта, історія, археологія, музеєзнавство.

 

Реформування національної системи освіти спричинило потребу в оновленні діяльності навчального закладу. Одним із компонентів модернізації освітньої галузі є дослідно-експериментальна робота. З огляду на це до дослідницької (гностичної) діяльності вчителя нині посилено увагу.

Педагогічне дослідження – це процес і результат діяльності, спрямованої на одержання нових знань про закономірності навчання, виховання і розвитку особистості, про структуру, теорію, методику і технологію організації навчально-виховного процесу, його зміст, принципи, методи і прийоми здійснення.

Оскільки єдино правильним і ефективним шляхом перевірки результативності запровадження інновацій у системі освіти є експеримент, експериментальна робота є складовою інноваційної діяльності.

Дослідно-експериментальна робота у навчальному закладі – це поєднання пошуку найбільш ефективної педагогічної системи через дослідну роботу, розробку програми експерименту та її реалізацію, включаючи і процес удосконалення масової педагогічної практики на основі отриманих результатів експерименту. Необхідність і важливість проведення дослідно-експериментальної роботи полягає не тільки в отриманні нового педагогічного знання та досвіду, але і в набутті учнями важливих компетентностей та є засобом зростання професіоналізму вчителя-дослідника.

Предметом особливої уваги експериментальної роботи має бути організація і проведення педагогічного експерименту, який характеризується обґрунтованим вибором експериментальних і контрольних класів або груп, достатньою тривалістю, правильним визначенням статистичної вибірки.

Педагогічні дослідження спрямовуються переважно на вивчення актуальних педагогічних проблем, пов’язаних із предметною діяльністю особистості, яка розвивається, та експериментальну апробацію нових педагогічних технологій. Діяльність, про яку йде мова, має бути особистісно розвивальною, тобто її кінцева мета – розвиток особистості дошкільника, школяра, вчителя, тобто осіб, залучених до цієї діяльності.

Реалізація дослідно-експериментальної роботи в загальноосвітніх навчальних закладах області регламентується Положенням про експериментальний загальноосвітній навчальний заклад (наказ МОН України 20.02.2002 № 114; у редакції наказу МОН України 23.11.2009 № 1054, зареєстрованого Міністерством юстиції України 16 грудня 2009 р. № 1217/17233). Зазначеним нормативним документом (п. 1.5) визначено, що «статус експериментального навчального загальноосвітнього закладу регіонального рівня надається загальноосвітньому навчальному закладу, на базі якого здійснюється дослідно-експериментальна робота з перевірки результативності та можливості застосування у практичній діяльності: варіативної складової змісту загальної середньої освіти; систем організації навчально-виховного процесу; інноваційних педагогічних та управлінських технологій» [1].

З урахуванням основних тенденцій державної освітньої політики, напрямів модернізації структури, змісту й організації освіти на засадах компетентнісного підходу в експериментальних навчальних закладах регіонального рівня досліджуються та апробовуються інноваційні підходи щодо можливості встановлення рівноправних партнерських стосунків між учителями та учнями, організації в процесі навчання продуктивної співпраці тих, хто навчається, орієнтації навчання на результат і набуття учнями найважливіших компетентностей, можливості практичної реалізації технологічного, суб’єкт-суб’єктного й особистісно зорієнтованого підходів до організації педагогічного процесу тощо.

Початок третього тисячоліття – час становлення інформаційного суспільства, яке докорінним чином змінює характер праці людей. Вона стає все більш інтелектуальною, зорієнтованою на швидке прийняття рішень. Такі зміни спонукають систему освіти до модернізації. Соціальним замовленням для школи стає підготовка молодого покоління, адаптованого до життєвих обставин, що швидко змінюються.

Найважливішими завданнями педагогічної науки й освітньої практики стають: аналіз змін, які відбуваються під впливом соціально-економічних та історичних змін у суспільстві, визначення ролі й статусу освіти; в сучасному світі, осмислення і розробка існуючих форм освіти, що відповідають новим потребам людей.      

  Предметні компетенції формуються лише в межах відповідних навчальних предметів і мають конкретну будову. Наприклад, структурними елементами хронологічних (просторових) компетенцій є, насамперед, уміння: визначати точку відліку часу; виокремлювати етапи історичних подій і процесів; порівнювати події за часом та їх тривалістю; визначати наступність подій у часі; відносити дати та події до відповідних історичних періодів і епох; тлумачити хронологічні поняття; виявляти ієрархічність подій і тривалість процесів.

 Історичні знання сприяють формуванню власної думки, але разом з тим вчать цінувати та поважати думки інших.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження полягають у розробці змісту і методики застосування такої педагогічної технології, яка б підвищила рівень історичної компетентності учнів. Серед педагогічних технологій, що нині застосовуються під час навчання історії у школі, і мають прагматичну спрямованість на результат, який з'являється у процесі вирішення тієї чи іншої проблеми, найпродуктивнішою, визнано проектну технологію навчання історії. Саме розробка і впровадження цієї технології у навчальний процес буде логічним продовженням нашого дослідження.

Сьогодні в Україні загальновизнана необхідність зміни стратегії навчання у загальноосвітній школі. Відбувається певна трансформація традиційного освітнього середовища та його перехід на новий зміст і структуру. Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти і Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти вміння учнів аналізувати отриману інформацію, перевіряти й переосмислювати її, самостійно приймати рішення, мислити гнучко і неупереджено, визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики у розвитку освіти.

Таким чином, потреба шкільної практики, зокрема середньої та старшої школи, у  зміні традиційних підходів та розвитку та формування історичної компетентності школярів, зумовили вибір теми дослідно-експериментальної роботи «Формування історичної компетентності учнів засобами археології та музеєзнавства».

Метою експерименту є впровадження в освітній процес системи педагогічних впливів і засобів археології та музеєзнавства, спрямованих на розвиток історичної компетентності  учнів.        

Існує принципова можливість такої організації процесу навчання учнів базової і повної середньої освіти, за якою поряд з формуванням фундаментальних знань, вмінь і навичок відбувається цілеспрямоване формування їх історичної компетентності. Гіпотеза буде підтверджена, якщо вдасться створити таку систему педагогічних впливів, яка буде володіти наступними властивостями:

  • система реалізується в межах звичайних уроків середньої і загальноосвітньої школи;
  • ... Читати далі »
Переглядів: 149 | Додав: director | Дата: 16.02.2016 | Коментарі (0)

 

Про перебування тут професійного військового контингенту говорять і знахідки остеологічних матеріалів, а саме понад тисячу екземплярів тваринних кісток (візуально, це кістки великої та малої рогатої худоби, свиней та диких тварин) та рибних кісток і луски. Така кількість знахідок кісток може пов’язуватися, або із централізованим постачанням тварин і риби гарнізону, чи з утримуванням його за рахунок натуральних податків із місцевого населення.

Стосовно проживання на городищі професійних воїнів говорять і матеріали про їх дозвілля. Це знахідки 14 гральних кубиків та рогових заготівок для їх виготовлення. Очевидна, гра в кості була найпоширенішою формою відпочинку контингенту гарнізону.

На пам’ятці виявлено невелику кількість прикрас, до яких відносяться бронзовий гудзик, бронзові кільця й браслет та натільний свинцевий хрестик, та предметів побуту і знарядь праці, що ще раз засвідчує специфічність життя і занять воїнів гарнізону.

При розкопках пам’ятки знайдено 11 монет, які дозволяють визначити час існування та загибелі городища. Виявлені монети представлені 5 празькими обрізаними грошами (діаметр 2,6–2,5 см, вага 1,2–2,5 г) відкарбованими при королях Яні І Люксембурзькому (1310–1346) (4 примірники), Карлі І (1346–1378) (1 примірник), двома мідними і двома срібними наслідуванням монет Золотої Орди (найвірогідніше срібні номінали є наслідуваннями київського князя Володимира Ольгердовича (1362-1394) золотоординським монетам хана Джанібека (1351-1353), срібним денарієм м. Аквілея, карбованим при Бернтранді (1334–1350) та срібним угорським денарієм Людовіка І (1342–1382 рр.). В цілому всі нумізматичні знахідки вкладаються в хронологічний діапазон 60–70-х рр. XIV ст. Цим часом, очевидно, й слід датувати період існування та загибелі городища.

Підтверджують подібне датування також віднайдені під час розкопок сфрагістичні пам’ятки: масивна печатка-матриця та свинцева торгівельна пломба. Перша із них була знайдена поблизу великого дерев’яного будинку, де, очевидно, перебувала резиденція військової адміністрації залоги, а друга – в підніжжі городища на території поселення. Щодо останньої із цих знахідок, то вона належить до числа поширених на теренах цілої середньовічної Європи торгівельних пломб, якими опечатували різноманітні товари, що йшли на експорт[1]. Крім всього іншого, знахідка торгівельної пломби на городищі дає підстави зробити висновок про його прикордонне розташування, адже пломби подібного типу знімалися з товарів саме під час проходження прикордонної митниці, з чим зокрема пов’язана наявність величезної кількості подібних пломб поблизу Дорогичина, що був одним з головних прикордонних міст Русі на західному напрямі[2]. Разом з тим, одиничність знахідки, має вказувати на те, що прикордонне розташування городища в с. Зелена Липа тривало недовго – вірогідно декілька років перед загибеллю поселення.

Наявні на пломбі (діаметр якої становить 1,31 мм, товщина 0,51 мм, вага – 2,9 г) зображення дозволяють встановити, як її походження так і приблизний час виготовлення. На одній з її сторін зображена вежа з чотирма зубцями та прочиненими воротами, на іншій – геральдична лілія в колі в оточенні затертого напису, з якого видно декілька маюскульних літер. Наявність на пломбі фігури лілії дозволяє прив’язати знахідку до часів правління угорського короля (1342–1382) Людовика І Анжуйського, за якого військово-політична та економічна експансія Корони св. Стефана сягнула берегів Дністра[3]. У 1354 р. угорські війська здійснили похід у степи, наслідком якого стало підпорядкування владі короля Людовика країни Прославії (майбутньої Брацлавської землі)[4]. Вірогідно, що саме у цей час городище в с. Зелена Липа на деякий час могло стати прикордонним пунктом угорських володінь (центром угорської Прославії очевидно стала заснована на лівобережжі Дністра фортеця Нестервар, тобто – Дністровий замок).

 

висла_печать

 

торгівельна пломба з городища в с. Зелена Липа

 

Прославія перебувала у політичній орбіті Угорського Корони вірогідно до зламу 50-х – 60-х рр. XIV ст. Принаймні, вже в часі Синьоводської битви 1362 р. за ці терени змагалися Литовсько-Руська держава і татарські правителі Хаджибей, Кутлу-Буга і Димитрій, в той час як Угорське королівство було виключене з цієї боротьби. Кінець угорського контролю над Прославією на нашу думку варто пов’язати власне з утворенням у цей час незалежного (і до того ж ворожого щодо Угорщини) Молдавського господарства, територія якого відрізала Прославію від земель Корони св. Стефана. Колишні угорські володіння за Карпатами, таким чином, виявилися поділеними між Великим князівством Литовським і Руським та новоутвореною Русо-Влахією, кордон між якими відтоді проходив уздовж Дністра. Городище в с. Зелена Липа, розташоване над правим берегом середньої течії Дністра, таким чином мало стати одним з північних форпостів держави воєводи Богдана.

Наскільки важливим у цей період було стратегічне значення цієї фортеці для Молдавського господарства свідчить знахідка печатки-матриці, яка, відповідно до наявних на ній зображення та легенди, атрибутується, як належна воєводі Богдану. Печатка, робоча частина якої має круглу форму (розміром 24 мм), містить у своєму полі зображення п’ятипелюсткової троянди з крапкою в середині. Малюнок зроблено дещо схематично. Так, приміром, пелюстки позначені лише лініями, які відокремлюють їх одну від одної, та зовнішнім колом без помітних заоруглень зовнішніх країв пелюсток.

 

печатка воєводи Богдана І-до реставрації

матриця печатки воєводи Богдана І з городища в с. Зелена Липа

 

Легенду виконано латинським маюскулом середини XIV ст. Окремі літери, через пошкодження матриці, прочитуються лише гіпотетично, але в цілому стан збереження печатки дозволяє відчитати напис: + S * [BOH]DANI * WЄWOD : (тобто – печатка Богдана воєводи). Легенда починається з розділового хрестика, а закінчується двокрапкою. Слова відокремлені одне від одного розетками. Напис оточено з обох боків крапковими обідками. Варто відзначити, що латиномовні легенди характерні для молдавських печаток (як господарських, так і боярських) саме другої половини XIV ст.

 

6   13   15

 

печатки пана Станiслава Ротомпана Єловського 1387 р.

печатка пана Iвана Петровича Стравича 1393 р.

печатка пана Бирли Хорловського 1387 р.

 

Зокрема, латинським маюскулом було виконано напис на печатці воєводи і господаря молдавського (1374–1391) Петра І Мушата від 1387 р.[5] Так само, як і на печатках русо-влахійських панів радних Станіслава Ротомпана Єловського від 1387[6] і 1395 рр.[7], Івана Петровича Стравича від 1393 р.[8], Бирли Хорловського від 1387 р.[9], Романа Сіретського від 1395 р.[10], сучавського дворника (1401–1424) Івана пана від Тулови від 1407 р.[11] (матрицю печатки було виготовлено в кінці XIV ст.). Мінускульним шрифтом виконано напис на печатці Драгоша витязя пана від Німця від 1391 р. ... Читати далі »

Переглядів: 801 | Додав: director | Дата: 15.02.2016 | Коментарі (0)

 

Одну із найчисленніших категорій знахідок на пам’ятці становлять предмети озброєння та спорядження вершника і бойового коня. Наприклад, тут знайдено залізні наконечники стріл (болтів) арбалетів (82 примірники) і луків (24 примірники), як оборонців городища, так і нападників. Вони в залежності від способу з’єднання з древком, поділяються на втульчасті та черешкові. На городищі переважають втульчасті наконечники стріл, як від арбалетів, так і луків.

Виявлені наконечники арбалетних стріл знаходять аналогії в європейських матеріалах ХІV ст. Згідно класифікації А.Ф. Медведєва вони відносяться до типу 4, 5, 8 (пірамідальні з ромбовидною головкою квадратною в перетині, пірамідальні квадратного перетину з гранню у вигляді гострого листка, лавролисті ромбічного перетину відповідно)[1]. В кожному із типів виділяються окремі варіанти, які розрізняються розмірами. Черешкові наконечники належать до типу 15 – квадратного перетину з ромбовидною гранню, зрізаними кутами та типу 16 ромбічного перетину з ромбовидною гранню і зрізаними кутами[2].

Таких типів арбалетні наконечники відомі за знахідками в шарах ХІV та першої половини ХV ст. у Новгороді, Городні, Виборзі, Мстиславлі[3], Луцьку, Володимирі-Волинському, Ізяславлі, Сокільці[4]. Відомі вони і в старожитностях Польщі (Слошів, Лігниця, Сідлятків, Новий Тарг)[5], Латвії[6], Угорщини та Румунії[7]. Велика кількість наконечників арбалетних стріл, знайдених на городищі вказує, що арбалет належав до найголовнішого виду ручної метальної зброї, яким були озброєні вояки залоги.

Наконечники стріл від лука представлені двошипними втульчастими та черешковими примірниками. Перші мають довжину від 6 до 4,6 см та вагу від 12 до 4,8 г, другі – від 6,7 – 6 см в довжину та вагу від 7,5 до 4 г. Крім наконечників стріл, на городищі трапилися дві кістяні насадки – свистки на древко стріли від лука. Вони бочкоподібної форми, пустотілі всередині та мають по два або три розташованих навпроти отвори. Такого типу насадки на стріли добре відомі в монгольських та золотоординських старожитностях ХІІІ–XIV ст.[8] Вони призначалися для закріплення палаючого клоччя чи трута та створення шумового ефекту при нападі на ворога[9]. Очевидно, що такими стрілами були озброєні кочовики, які проживали у цей час між Прутом та Дністром. Знахідки подібних насадок на стріли (всі вони пошкоджені від удару в перешкоду) можуть свідчити про участь воїнів-кочовиків у штурмі городища.

До захисного озброєння, знайденого на городищі, належать рештки пластинчастого панцира та кольчуги. Найбільше виявлено пластин від панцира. Всього знайдено 56 панцирних пластин, їх частин, пряжки та наконечники від поясів, якими обладунки фіксувався на тілі воїна. Виявлені пластини належать до захисного озброєння, яке на Русі називалося «брони дощатые», пізніше «зерцала», «куяк»[10]. В польських джерелах подібні доспіхи називалися «ioppa, due ioppe, lorica, pancernikum», у західноєвропейських писемних матеріалах вони фігурують як «pair de plattes, coat of plate, plates»[11].

Знайдені пластини мають різні розміри (найбільша довжина 13 см, ширина – 6 см, при товщині 1–1,5 мм) та форму (прямокутні, прямокутні зі зрізаними кутами, підтрикутні, підквадратні, із зубчатою нижньою частиною тощо), на всіх них знаходяться заклепки, з допомогою яких вони кріпилися до основи. Із таких пластин складалися, очевидно, нагрудники з короткими рукавами типу бригантини. Вони виготовлялися зі шкіри чи тканини, на які приклепувалися залізні пластини[12]. Ці захисні обладунки захищали від арбалетних стріл та ударної зброї. Значна кількість пластин на городищі свідчить, що панцирний обладунок був основним захисним озброєнням місцевих воїнів.

На городищі було виявлено також декілька частин кольчужного «полотна», яке складається із 3–4 переплетених між собою кольчужних кілець (діаметр 1,2 см, товщина 1–1,5 мм) та значну кількість розрізнених фрагментів кілець. Аналогічні кольчуги добре відомі в давньоруських та європейських старожитностях[13]. Можливо, що елементами кольчуги доповнювався пластинчастий панцир, зокрема з них виготовлялися короткі рукави.

До ударної зброї знайденої на городищі відноситься великий бойовий ніж-тесак, або короткий меч (довжина 41,5 см, ширина леза 3 см), який має із правої сторони виступ-фіксатор для кріплення на поясі. Аналогії подібному типу зброї поки що невідомі.

Інші предмети озброєння з городища представлені фрагментарно, це частини бойового ціпа, пращі, уламки лез і руків’я бойових ножів – кордів, уламки залізної та бронзових оковок піхв та гард (перехресть) кинджалів і бойових ножів.

На пам’ятці виявлено також елементи спорядження вершника та бойового коня. До них належать шпори (остроги), вудила, підкови, підпружні пряжки, оздоблення вуздечок, сідел, упряжі.

Шпори представлені десятьма знахідками. Вони мають характерний вигин основи, шиповидний відросток в нижній частині, довгий роздвоєний на кінцівці держак (шип) для коліщатка чи зірочки та вигнуті дуги з прямокутним чи вісімкоподібними закінченнями (петлями) та двома розташованими поряд отворами для кріплення. Загальна довжина збережених частин шпор становить 15–11 см, найбільша відстань між дугами – 6,5–8 см, розміри петель – 1,6–2 см, діаметр отворів – 0,3–0,4 см. Елементами фіксації шпор до взуття, як показують знайдені повністю збережені шпори із кріпленням, були невеликі залізні та бронзові пряжки з трапецієподібною рамкою.

Виявлені шпори належать до типу V, за О.Н. Кірпічніковим, із подвоєнимими круглими петлями та колесом[14]. Такі шпори почали з’являтися ще в ХІІІ ст., а найбільшого поширення набули в ХІV ст. Аналогії шпорам із досліджуваного городища знаходяться в польських i угорських середньовічних старожитностях[15], відомі вони і по знахідкам на українських землях[16]. Заслуговує на увагу факт відсутності, на переважній більшості шпор, зірочки (коліщатка). Очевидно, що ці елементи шпор виготовлялися із дорогоцінних металів. Єдине знайдене коліщатко не знаходилося в шпорі і було виявлено в культурному шарі. Воно досить масивне, зроблене із заліза, має діаметр 3,8 см та 44 насічки.

 

Рис

 

знахідки з городища третьої чверті ХІV ст. в с. Зелена Липа

 

До спорядження верхового коня належать ланки залізних кільчатих вудил довжиною 10 та 8 см, діаметри кілець відповідно 1–2 см та 0,5–0,4 см та великі залізні пряжки підпруг сідла. Останні досить великих розмірів 7х5 см і мають фігурні виступи. За західноєвропейськими аналогіями вони належать до ХІV ст.[17]

На городищі знайдено також значну кількість підків та їх фрагментів. Виявлені підкови масивні, розмірами 12х11,5 см, 8х7 см, вони мають в середній частині спеціальні канавки та по 3 отвори на кожній дузі. Характерною особливістю знайдених підків є наявність порівняно великого гакоподібного виступу висотою до 1 см на кінцях.

Наявність підків такого типу є свідченням присутності на городищі кіннотників, як правило, важкоозброєнних. Крім того, підкови в цей період були необхідним елементом спорядження коней, які використовувалися для перевезення купецьких возів. Аналогії підковам з даного городища відшукуються в польських, молдавських, угорських матеріалах[18], їх знахідки відомі й на українських землях ... Читати далі »

Переглядів: 145 | Додав: director | Дата: 13.02.2016 | Коментарі (0)

 Археологічне відкриття зроблене нещодавно українськими археологами під час розкопок городища в с. Зелена Липа дозволило, як суттєво посунути нижню хронологічну межу засвідченої джерелами молдавської геральдичної традиції (відсуваючи її практично на період утворення самої Русо-Влахійської держави), так і остаточно з’ясувати питання, щодо зовнішнього вигляду державно-династичного герба засновника Молдавського господарства воєводи Богдана І.

Городище в с. Зелена Липа (Хотинського р-ну, Чернівецької обл.) є однією із добре вивчених пам’яток Буковини XIV ст. Укріплення, від якого збереглася система масивних валів та глибоких ровів, розміщене в урочищі Городище (Щовб). Воно розташовується на високому мисі, утвореному корінним берегом Дністра та долиною р. Зіньків (Заньків), у північно-східній околиці села. Пам’ятка (в історіографії відома, як Перебиківське городище) була виявлена Б.О. Тимощуком і досліджувалася ним у 1969–1970 рр.[1] Знайдені на городищі матеріали дозволили досліднику визначити час його існування в межах другої половини ХІІІ – середини ХІV ст. Нові роботи по вивченню пам’ятки були здійснені експедицією під керівництвом С.В. Пивоварова протягом 2000–2004 рр. та дослідженнями у 2008–2009 рр.[2]

Вивчення городища дозволило отримати цінні дані про різні сторони діяльності його гарнізону і час функціонування цієї неординарної пам’ятки у Середньому Подністров’ї. Перш за все привертають увагу оборонні укріплення пам’ятки, які були збудовані за чітким планом і вимагали застосування праці чисельного колективу людей. Оборонна система городища складається із 4 смуг (вали і рови), які захищали центральний майданчик городища із напільної сторони та закінчення мису. Перший дугоподібний вал із ровом довжиною 225 м (висота валу 1–1,8 м, ширина – 6–8 м, ширина рову 4–6 м, глибина – 0,5–0,7 м) захищав з напільної сторони досить велику площадку мису. Він був споруджений, очевидно, ще в ранньозалізному віці та використовувався надалі у часи середньовіччя. Через 320 м площадку мису, яка природньо сильно звужується, захищав ще один рів із валом. Його довжина 25 м (висота валу 1,5–2 м, ширина – 6–7 м, ширина рову 6–8 м, глибина – 2–2,5 м). Наступний рів і вал (висота валу 1,7 м, ширина – 7–9 м, ширина рову 8 м, глибина – 2 м) знаходилися на віддалі 57 м від першого. Вони навскіс перегороджували площадку мису. В східній частині вал має округле завершення. Можливо, у цьому місці знаходилася башта. Через 7–15 м від нього знаходилися рів і вал (висота валу 1,5–2 м, ширина – 8–9 м, глибина рову – 3–4,5 м, ширина – 16 м), які захищали центральну площадку городища розмірами 56х37 м. Із протилежного боку площадки знаходилися вал та рів (висота валу 0,7 м, ширина – 7–9 м, ширина рову – 8–10 м, глибина – 2–2,5 м). Зразу ж за ним розташовувалася площадка розмірами 30х18 м, де виявлені рештки дерев’яної башти, а нижче по схилу мису вал (висота валу 1–1,5 м, ширина – 5–6 м) та рів-ескарп (ширина рову 9–16 м, глибина – 1–1,5 м). Таким чином, городище мало ешелоновану оборонну систему, яка із напільного боку складала захищену територію загальною довжиною близько 380 м, а з боку кінця мису – 25 м. В оборонну систему входили, очевидно, також дві дерев’яні башти розташовані з обох кінців мису.

Центральна площадка городища була забудована спорудами різного призначення. Так, у центрі знаходився великий дерев’яний будинок, нижче ще один двоповерховий будинок для воїнів, по краю площадки зафіксовані сліди ще від шести наземних приміщень менших розмірів, а також стаєнь і господарських будівель. Всі будівлі були споруджені із дерева, більшість із них мали кам’яні фундаменти, складені без зв’язуючого розчину. Особливістю споруд було те, що всі вони споруджені із дощок із використанням великої кількості цвяхів різних розмірів. Завдяки цьому під час обстрілів із каменеметальних машин у спорудах втрачалися лише окремі частини стін, але вона не руйнувалася повністю, як це було при будівництві споруд зрубної конструкції.

Під час досліджень культурних нашарувань городища зафіксовано сліди тривалої облоги і штурму. По всій площі пам’ятки простежуються вугільно-попельні лінзи, особливо на місці споруд, які говорять про пожежі на городищі. В різних місцях центральної площадки виявлені хаотично розкидані предмети озброєння, знаряддя праці тощо. Все це свідчить, на нашу думку, що укріплення були знищені під час потужної атаки, яка, очевидно, відбувалася із різних сторін.

 

 

[1] Тимощук Б. Звіт про розкопки древньоруського городища в с. Перебиківці Хотинського району Чернівецької області в 1969 р. // Науковий архів Інституту археології НАН України. – ФЕ. – № 5502. – 1969. – С. 1–10; Тимощук Б. Военная крепость ХІІІ–ХІV вв. на Среднем Днестре // Археологические открытия 1969 г. – М., 1970. – С. 291–292; Тимощук Б. Археологічні дані про приналежність Північної Буковини до Галицької Русі в ХІІ–ХІV ст. // Минуле і сучасне Північної Буковини. – К., 1972. – С. 12–13; Тимощук Б. Давньоруська Буковина. – К., 1982. – C. 87–93, 182.

[2] Пивоваров С. Озброєння воїна XIV ст. з Середнього Подністров’я (за даними археологічних розкопок в с. Зелена Липа) // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. – Чернівці, 2003. – Ч. І. – С. 120–124; Пивоваров С. Археологічні матеріали XIV ст. з пам’яток межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра // Suceava. Anuarul complexului muzeal Bucovina. – T. XXXI–XXXIII. – Suceava, 2007. – P. 103–126.

Переглядів: 161 | Додав: director | Дата: 12.02.2016 | Коментарі (0)

Виникнення Молдавського господарства («Ρωσοβλαχία», «Рүсовлахиѧ», «Россовлахиѧ», «Молдославиѧ» середньовічних джерел)[1], державного утворення, що постало на південних околицях Руського королівства (Галицько-Волинської держави) в середині XIV ст.,[2] пізніша літописна традиція пов’язувала з іменем марамороського воєводи Драгоша. Відповідно до цих переказів, під час полювання на тура останній перейшов Карпати і зупинившись в долині річки Молдави вирішив привести з Марамороської землі переселенців і заселити цю країну, що за назвою річки почала іменуватися – «Землѧ Молдавскаѧ». Прикметно, що різні варіанти зафіксованої в літописах легенди незмінно подають інформацію про впольованого Драгошем тура, зображення голови якого відтоді мало б стати гербом Молдавського господарства.

Зокрема, Бистрицький літопис початку XVI cт. говорить про це так: «В лѣто 6867 прииде Драгоше воевода ѿ Угорской земли, ѿ Марамурыша, за туром на лов и господствовал 2 лѣта»[3]. Аналогічна інформація міститься в Слов’яно-молдавському літописі «Библиотеки Российской академии наук»: «ѿ създаниа же миру до лѣта сих царие 6867 лѣть. ѿтолѣ произволениемь Божиемь начѧсѧ Молдавскаа земли. Прииде Драгоше воевода ѿ Угръской земли, ѿ Марамурша, за туромь на ловь»[4], Путнянському першому літописі: «Прииде Драгоше воевода ѿ Угорска землh, ѿ Маррамурреша, на ловъ за туромъ и господствова 2 лѣта»[5], Путнянському другому літописі: «Прииде Драгоше воевода ѿ Угорской земли, ѿ Марамуриша, за туром на лов и господствова 2 лѣта»[6], а також Молдавсько-польському літописі: «Z Bożei voley napirwssi voievoda Dragossa iako loviecz przissedl od Vegersky ziemie, miasta i rzeki Omaramarussa, za turem na lowy, ktorego zabil na tei rzecze Moldavie i tam ze bil wessol z svoymy pany. Tam ze mu szię ta ziemia podobala i zostal w ny i ziemię ossadzal themiss volochi vęgierskiemy i bil hospodarem dvie liczie»[7].

«Сказание вкратцѣ о молдавскых господарехъ отколе начасѧ Молдавскаа землѧ въ лѣто 6867» подає цю легенду в найбільш розгорнутому вигляді: «И в нихъ бѣ чловѣкъ разуменъ и мужественъ именемъ Драгожъ и поиде себѣ со дружиною на ловъ звѣринъ и наидоша под горами высокими слѣдъ туров и поидоша слѣдомъ за туромъ чрез горы высокие и перейдоша высокиа планины, сии рече горы и преидоша за туромъ на мѣсто долние и краснейшие и наехаша тура у рекы на брегу под вербою и его убиша и насытишасѧ ѿ лова своего. И прииде имъ ѿ Бога во сръдце мысль, дабых разсмотрили себѣ на жительство мѣсто и вселисѧ ту и съвокупишасѧ единомышлено и восхотѣша всѣ пребыти ту и возвратишасѧ воспѧть и повѣдаша своимъ всѣм о красотѣ земли и о рѣках и о криницахъ, дабы вселисѧ ту, и ихъ дружина мысли их похвалиша и восхотѣша пойти тамо, гдѣ они быша и мѣсто пусто и во край татарьскых кочевнищь, и биша челомъ Владиславу, королю угорьскому, дабы их ѿпустилъ пойти. Владиславъ же король ѿпусти их с великою милостью. И пойдоша они ѿ Марамуриша со всею дружиною и з женами и з дѣтми через горы высокие, ово лѣс просѣкаа, ово камение прибираѧ, и прейдоша горы Божиею помощию и прийдоша на мѣсто гдѣ Драгошь тура уби, и возлюбиша и вселишасѧ в ту и выбра из своей дружины себѣ мужа разумна именемъ Драгоша и назваша его себѣ господаремъ и воеводою. И ѿтоле начашасѧ Божиимъ произволениемъ Молдавскаѧ землѧ. И Драгошь воевода насади пръвое мѣсто на рекѣ на Молдавѣ и потомъ насадиша мѣсто Бани и иные мѣста по рекамъ и по криницамъ и учиниша себѣ печать воеводскую во всю землю турью голову, и господьствовалъ на воеводствѣ лѣта два»[8].

Крім численних подробиць (про згоду угорського короля на переселення, заснування першої молдавської столиці Бані та ін.) «Сказание» повідомляє про виготовлення воєводської (державної – «во всю землю») печатки з зображенням голови тура. Даний герб від часів правління (1374–1391) Петра І Мушата незмінно розміщувався на господарських печатках[9]. В цей же період він з’являється і на на монетах, які били молдавські господарі[10].

Таким чином, підтверджене джерелами використання фігури турової голови в якості державного герба Молдавського господарства можемо констатувати щонайпізніше від останньої третини XIV ст. (від початку панування в Молдавії династії Мушатів). Натомість, питання про геральдичну символіку Русо-Влахії за попередніх правителів лишається відкритим. Пізніші літописні відомості про впровадження молдавського державного герба воєводою Драгошем очевидно слід визнати такими, що відображали стан речей на час написання самих літописів у XV–XVI ст., а не ситуацію середини XIV ст.

Герботворення Драгошидів (Драго-Сасів, Драгфі) вірогідно мало певний стосунок до становлення державної геральдики Молдавського господарства. Адже фігури герба, уживаного представниками цього роду в Угорському королівстві та Руських землях Корони Польської (на блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки)[11], присутні в якості другорядних фігур молдавського герба – зірка і півмісяць супроводжують зображення турової голови вже на найдавніших молдавських печатках і монетах[12]. Разом з тим, відсутність в гербах нащадків воєводи Драгоша будь-яких натяків на використання фігури турової голови вказує на малоймовірність зв’язку цього герба з літописним героєм-засновником «Земли Молдавскои».

Варто звернути увагу також на ту обставину, що попри літописну традицію, воєвода Драгош не був засновником русо-влахійської державності. Його діяльність на теренах майбутнього Молдавського господарства провадилася в контексті спрямованої на Схід експансивної політики угорського короля (1342–1382) Людовика І Анжуйського[13]. За сприяння останнього воєводі вдалося закріпитися в районі середньої течії річки Молдава, та створити залежне від Угорської Корони володіння з центром у Бані (Moldvabánya). За таких обставин навряд чи могла йти мова про вироблення осібного територіального герба для щойно створеного ленного володіння, яке жодним чином не могло претендувати на скільки-небудь окремішнє державно-політичне значення.

Натомість, цілком інша політична ситуація склалася навколо сусіднього з маркою Драгошидів державно-політичного утворення з центром у Радівцях, засновником якого був колишній марамороський воєвода Богдан (його слов’янське ім’я, так само як й ім’я його сина Владислава (Лацка), поруч з православним віровизнанням, може свідчити про їх руське походження)[14]. Останній мав довготривалий конфлікт з угорським урядом (в документі від 1349 р. його названо «знаним ворогом нашого королівства»), що й спровокувало його переселення, на чолі з частиною марамороського населення, на схід за Карпати. Невдовзі по тому він вступає у військовий конфлікт з Драгошидами, що стали на чолі угорської каральної експедиції спрямованої проти Богдана на зламі 1359–1360 рр.[15] Після кількарічного протиборства воєводі Богдану вдалося здобути вирішальну перевагу над Драгошидами та опанувати їхні володіння. У 1365 р. державний суверенітет новоутвореного господарства визнано угорським королем[16].

 

 

[1] Miklosich F., Müller I. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana collecta. – Vol. II: Acta patriarchatus Constantynopolitani. – Vindobonae, 1862. – P. 241–245, 494–495; Григорович В. Что значит Россовлахия в греческих документах? // Труды третьего археологического съезда в России. – Том ІІ. – К., 1878. – С. 49–50; Очерки внешнеполитической истории Молдавского княжества (последняя треть XIV – начало XIX века). – Кишинёв, 1979. – С. 23; Зеленчук В., Полевой Л. Расселение восточнороманского населения в Днестровско-прутском междуречье (XIV–XV веков) // Славяно-молдавские связи и ранние этапы этнической истории молдаван. – Кишинёв ... Читати далі »

Переглядів: 397 | Додав: director | Дата: 11.02.2016 | Коментарі (0)

Nu ştiu cine s-ar fi încumetat să creadă că dintr-un băieţel născut la 1 iulie 1902, în s. Cuconeştii Vechi, de pe malul Prutului, va creşte un savant celebru, o somitate mondială – Nicolae N. MOROŞAN.

Probabil pasiunea pentru trecut, pentru antropologie a însuşit-o încă în copilărie, când împreună cu alţi copii păştea vacile, descoperind cioburi şi oase, care veneau ca un mesaj al civilizaţiilor anterioare. Cu atât mai mult, nimeni n-ar fi putut spune că acest copil născut într-un sat din nordul Basarabiei va muri într-un chip tragic şi misterios în centrul Moscovei, în Hotelul Naţional în timpul celui de-al Doilea Război Mondial.

Colindase lumea în lung şi-n lat, a avut conferinţe ştiinţifice şi comunicări apreciate în Europa și în Orient, dar destinul vitreg al Basarabiei l-a obligat într-un fel să se supună circumstanţelor şi să accepte colaborarea cu sovietele, să devină deputat în Sovietul Suprem al Naţionalităţilor, să fie „evacuat” forţat în Siberia şi acolo, înţelegând în ce mare capcană a nimerit, să încerce să-şi schimbe cumva soarta.
Spre marele nostru regret, spre marele lui nenoroc, el n-a reuşit să facă acest lucru.

Opera lui este una fundamentală, bibliografia operei sale este una impunătoare şi chiar dacă s-a stins prematur, el s-a impus şi continuă să se impună generaţiilor actuale prin destinul său şi prin opera sa.

Biografia lui reflectă destinul unui savant dintr-o generaţie care s-a născut la schimbarea epocilor, pe ai cărei umeri a căzut povara secolului XX, un secol zbuciumat de revoluţii şi zguduit de războaie.

A absolvit Liceul „B. P. Hasdeu” din Chişinău, apoi a studiat la Facultatea de Ştiinţe Naturale a Universităţii din Iaşi, pe care a absolvit-o în 1927. Va îmbrăţişa cariera de geolog şi arheolog şi va publica peste 40 de lucrări ştiinţifice, descoperind zeci de aşezări paleolitice pe terasele fluviale ale Nistrului şi ale Prutului. Membru al Colegiului Arheologic şi al Institutului Internaţional de Arheologie, Moroşan îşi susţine doctoratul în Franţa, în 1933, cu o teză despre Pleistocenul şi Paleoliticul României de Nord-Est, cu specializare la Paris, cu deplasări de cercetare în Franţa, Anglia, Belgia, Cehoslovacia ş.a., tot el reuşind să fie director la Gimnaziul „M. Eminescu”. Doctor în ştiinţe naturale şi specializat în geografie şi paleontologie, el, ca geolog, reprezenta România la Societatea Preistoricilor Francezi. A făcut cercetări geologice, paleontologice şi preistorice în Basarabia, Moldova şi Dobrogea. Este autorul a cca 40 de lucrări ştiinţifice, tipărite în ţară, precum şi la Paris, Toulouse, Oslo, Varşovia, Bruxelles, Frankfurt pe Main, Washington ş.a.

Opera lui, chiar şi în formulă bibliografică, este impresionantă:
Contribuţiuni la cunoaşterea paleoliticului din Moldova de Nord (Bucureşti, 1927); O staţiune paleolitică în Dobrogea: Topalu (1928); Noi contribuţiuni preistorice asupra Basarabiei de Nord (1929); Contribution a l’etude du quaternaire de la Moldavie N. E., (1931); Existe-t-il du Micoquien en Bessarabie et quelle serait sa place dans la chronologie du pleistocene (Paris, 1931); Cea mai frumoasă dintre „Pointes en feuille de laurier solutreennes” din România extracarpatică (Iaşi, 1933); Evoluţia cercetărilor preistorice-paleolitice din Rom. N.E. şi rezultatele obţinute (Chişinău, 1933); Quelque observations sur le Quaternaire du N.E. de la Moldavie (Bucureşti, 1933); Solutreenul din România extracarpatică… (Chişinău, 1933); Asupra existenţei Mamuţilor, Rinocerilor şi Cerbilor în Moldova… (1934); Depozitele quaternare
paleontologice şi levalloisiene de la Gherman-Dumeni (1934); La plus jolie Pointe en feuille de laurier solutreene de la Roumanie (Le Mans, 1934); O fibulă particulară germanică din epoca imperialo-romană găsită în Basarabia (Chişinău, 1935); Effets de quelques Agents physiques sur les Roches… (La Mans, 1931); Kaiserzeitliche Tibel aus Vasilica (Berlin, 1935); Alexandru Donici (Chişinău, 1936); Alimentarea or. Chişinău cu apă… (1936); Dinotherides de Bessarabie (Iaşi, 1936); Resturile omului fosil din România (1936); Geografia satului Nişcani (Chişinău, 1937); Al XVII-lea congres internaţional de antropologie şi arheologie preistorică (1938); Le Pleistocene et le Paleolithique de la Roumanie du Nord-Est (Bucureşti, 1938); La station paleolithique de Stânca Ripiceni (1938); Sur un moulage endocranien d’Elephas primigenius de Roumanie (1937, în colaborare cu I. Simionescu).

Judecând după bibliografia colaborării sale cu revista Viaţa Basarabiei, ne dăm seama că în 1940, la 28 iunie, el a rămas în Chişinău, căci ultima lui apariţie datează cu anul 1938: Lista cronologică a principalelor publicaţii ştiinţifice ale savantului Alex. Donici; Al XVII-lea Congres Internaţional de Antropologie şi Arheologie preistorică (Bucureşti, 1937), (1938, nr. 1-2).

Ceea ce s-a întâmplat cu el mai departe este demn de pana unui romancier. Sovieticii care erau informaţi despre valoarea lui ştiinţifică l-au făcut profesor la Institutul Pedagogic „Ion Creangă” din Chişinău, director al Muzeului de Etnografie, l-au curtat până au făcut din el deputat în Sovietul Suprem al Naţionalităţilor din URSS.

Dar s-a început războiul şi el n-a dorit să se evacueze. Atunci, în urma unui denunţ scris de profesorul de istorie Dubrovski (numele adevărat Polic Ovim Mendel Gdolev, comunist), este arestat, fiind acuzat: „Examinând materialele ce au parvenit de la NKVD cu privire la activitatea criminală a cetăţeanului Moroşan Nicolai Nicolaevici, a reieşit că, din anul 1939, Moroşan N. N. a participat la activitatea partidului burghez „Frontul Renaşterii Naţionale a României”. După reintroducerea în Basarabia a puterii sovietice, a refuzat să candideze ca deputat în Sovietul Suprem. (…) Apoi refuză să ia cuvântul la radio, la prima aniversare a eliberării Basarabiei de sub boierii români. De la începutul războiului dintre Germania şi URSS, Moroşan a început un mod de viaţă suspect. Cu toate că din Chişinău a fost evacuat guvernul RSSM, el a rămas. S-a decis: Moroşan N. N., anul naşterii 1902, să fie arestat şi percheziţionat…”.

A stat închis în puşcăria din Chişinău, apoi a fost escortat la puşcăria din Tiraspol, iar de acolo la cea din Odesa, de unde a ajuns tocmai la penitenciarul din Novosibirsk, de unde este eliberat pe 25 noiembrie 1941, fiind găsit nevinovat.

Locuia la Tomsk, unde preda cursuri la un institut din localitate şi executa anumite cercetări geologice. Aflându-se la Moscova la sesiune, în data de 3 februarie 1944, s-a sinucis în odaia 240 a Hotelului Naţional ori, conform altei versiuni, care e mai verosimilă, a fost simulată sinuciderea de angajaţii NKVD-ului, căci le parvenise informaţia că el a intrat în contact cu ambasada britanică de la Moscova. Ceea ce pare a fi mai aproape de realitate, dacă citim un răvaş trimis fostului său coleg de la Liceul „M. Eminescu”, Gheorghe S. Chicu, care se afla în evacuare şi i s-a adresat după ajutor:

Dragă Gheorghii Savici! După cum vedeţi, scrisoarea D-stră a ajuns până la mine. Nu m-am aşteptat. M-a mirat acest fapt. Vă mulţumesc: şi dacă o să aveţi norocul să trăiţi şi să ajungeţi pe pământurile noastre, atunci, să săruţi din partea mea, pământul meu sfânt şi neuitat.
Eu! – dacă sunt sănătos! – nu pot spune că sunt smintit – nu chiar! Dar deseori am halucinaţii şi aştept momentul odihnei finale.

- D-stră, scrieţi că aţi trecut printr-o… epopee…

- Dar la mine ce e?

Doar din momentul ieşirii mele din casă am nimerit în spitalul-„închisoare” şi aşa din una în alta, mă duceau, mă lecuiau. Astfel am ajuns în Siberia.

După multe luni de închisoare, am nimerit la Tomsk. Nu ştiu din ce motive n-am pierit. Nu ştiu de ce inima nu mi-a crăpat. Am obosit să trăiesc. Deja vreau odihnă şi aş găsi-o – ştiu calea spre ea, dar – … dragostea fidelă pentru pământul meu sfânt strămoşesc mă face să mai amân momentul, deoarece… aproape de hotarul drag am o dorinţă de a dormi veşnic.

Despre nimeni din ai mei nu am ştiri… Nu sunt singur că nervii vor rezista. Sper că vom mai face schimb de scrisori.

În ceea ce priveşte, Gheorghii Savici, rugămintea de a vă ajuta cu transferul, păi… „am luat act”, dar despre asta vom mai vorbi prin scrisori, dacă vom trăi – ultimele cuvinte mi se referă.

Salutări D-stră, Gheorghii Savici şi rudelor D-stră.

Să fiţi cu toţii sănătoşi.

Moroşanu,
Tomsk, reg. Novosibirsk.
Post restant.
26.IV.1943
.”

Presimţirea lui N. N. Moroşan s-a adeverit, căci peste zece luni şi-a încheiat socotelile cu viaţa.

Переглядів: 253 | Додав: director | Дата: 29.01.2016 | Коментарі (0)

СПИСОК ДРУКОВАНИХ ПРАЦЬ

ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ ОПРИШЕНСЬКОЇ ЗОШ І – ІІІ ст.

БОДНАРЮКА МИКОЛИ ІВАНОВИЧА

 

  1. Боднарюк М.І. Археологічні пам’ятки с.Опришани / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2003. – 243 [12-13] с. – Буковинський історико-етнографічний вісник; вип. 5.
  2. Безушко О. Таємниця Трипільського Мінотавра з поселення с.Опришени Глибоцького району Чернівецької області / О.Безушко, М.Боднарюк – К: Київська мала академія наук «Дослідник». 2006. – 145 [69-71] с. – (Матеріальна культура давніх народів України) (Матеріали та тези доповідей І Всеукраїнської конференції юних археологів, присвяченої 155-річчю від дня народження В.В.Хвойки та 40-річчю археологічного гуртка в м.Києві).
  3. Боднарюк М.І. Пам’ятки трипільської культури в околицях села Опришени / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2006. – 463 [200-205] с. – (Іван Франко і Буковина) (Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Івана Франка).
  4. Боднарюк М.І. Молдавський гріш господаря Богдана ІІІ із с.Опришени / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці: Прут, 2006. – 463 [226-228] с. – (Іван Франко і Буковина) (Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Івана Франка).
  5. Боднарюк М.І. Трипільська пластика з поселення Станіште с.Опришени Глибоцького району / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2006. – 310 [68-70] с. – (На перехрестях світової науки) (Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції «Вікно в європейську науку», присвяченої 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля).
  6. Боднарюк М.І. Село Опришени – невід’ємна частка історико – культурної спадщини Глибоцького району. // Етнос, культура, духовність. (Матеріали Міжнародної науково – практичної конференції  «Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та Світове старообрядництво: історія, культура, туризм»)./ Микола  Боднарюк. – Чернівці. Ч. 2. – 2006 рік. – С. 18 – 22.
  7. Боднарюк М.І. Археологічні пам’ятки середньовіччя з села Опришени Глибоцького району / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2008. – 188 [33-34] с. – (Видатні науковці Чернівецького університету. Р.Ф.Кайндль) (Матеріали V міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання»; ч. ІІ).
  8. Боднарюк М.І. Нові нумізматичні знахідки із середньовічного поселення Опришени / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 91 [8] с. – (Тези Міжнародної наукової конференції «Східноєвропейські старожитності в добу середньовіччя», присвяченої 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога Б.О.Тимощука).
  9. Боднарюк М.І. Археологічні дослідження пам’яток Буковини Чеславом Амброжевичем / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці-Вижниця: Черемош, 2011. – 319 [19-25] с. – (Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології) (Збірник наукових праць; т. 1(31).
  10. Боднарюк М.І. Археологічні роботи Д.Олінеску на Буковині / М.Боднарюк. – Чернівці-Вижниця: Черемош, 2012. – 299 [9-18] с. – (Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології) (Збірник наукових праць; т. 1(33).
  11. Боднарюк М.І. Чеслав Амброжевич – дослідник археологічних пам’яток Буковини / М.Боднарюк, експедиційний загін гуртка «Юні музеєзнавці». – Миколаїв: Миколаївський ОЦТКЕУМ, 2012. – 149 [76-77] с. – (ІІІ Всеукраїнська (VІІ міжрегіональна) конференція «Мій рідний край, моя земля очима сучасників») (Тези пошуково-дослідницьких робіт).
  12. Nicolai Bodnariuk. Trecutul îndepărtat al satului în lumina izvoarelor arheologice / N.Bodnariuk. – Cernăuți: Zelena Bucovina, 2008. – 442 [116-125] p. – (Dumitru Covalciuc. Oprișeni,un sat la răspăntiile istoriei).
  13. Nicolai Bodnariuk. Descoperiri monetare medieval pe teritoriul raionului Hliboca, regiunea Cernăuți / N.Bodnariuk. – Chișinău, 2009. – 34 [19-21] p. – (Al X-lea simpozion de numismatică) (Programul și rezumatele comunicărilor).
  14. Nicolai Bodnariuc, Bogdan Petru Niculică. Documente inedite referitoare la colecția de antichități paleolitice a lui Ceslav Ambrojevici. // Cercetări istorice. – Iași. 2013. Vol. XXXII. – P. 355 – 369.
  15. Nicolai Bodnariuc, Bogdan Petru Niculică. Unpublished documents regarding Ceslav Ambrojevicis collection of paleolithic antiquites. // De hominum primordiis. Studia in honorem professoris Vasile Chirica. – Iasi. Alexandru Ioan Cuza, 2013. – P. 207 – 221.
  16. Dumitru Covalciuc, Nicolai Bodnariuc. Istotia satului în lumina izvoarelor arheologice. Pagini Oprișenene / N. Bodnariuc. – Herța. Cuvântul, 2014. – 246 p.

 

Переглядів: 180 | Додав: director | Дата: 21.01.2016 | Коментарі (0)

 

 

«ЗАТВЕРДЖЕНО»

Інститутом післядипломної

педагогічної освіти

Чернівецької області

 

Протокол № 4

від 14 грудня 2012 року

 

 

 

Навчальна  програма

гуртка  «Юні музеєзнавці»

Глибоцького центру туризму, краєзнавства, спорту та

екскурсій учнівської молоді,

що діє на базі Опришенської ЗОШ І-ІІІ ст.

 

 

Автор: Боднарюк  Микола Іванович,

керівник гуртка

Глибоцького ЦТКСЕУМ

ПОЯСНЮВАЛЬНА  ЗАПИСКА

 

Визначальною метою освіти і виховання учнівської молоді є набуття соціального досвіду, успадкування духовних надбань народу. Формування національної свідомості, поглиблення єдності поколінь. Шкільний музей – це важливий засіб свідомого і цілеспрямованого залучення юнаків та дівчат до вивчення і збереження історико – культурної спадщини минулого,виховання в них патріотичних почуттів та поваги до народних звичаїв і традицій.

У «Положенні про музей при навчальному закладі, який перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України» (Наказ № 640 від 04.09.2006) відзначається, що є соціальна потреба і педагогічна доцільність в активізації діяльності шкільних музеїв як складової частини навчально-виховної роботи.

Шкільний музей археології та етнографії імені Максиміляна Гакмана створювався і оформлявся з 2001 року. На базі музею діє краєзнавчий гурток «Юні музеєзнавці» від Глибоцького ЦТКСЕУМ. Для повноцінної діяльності музею та творчого об’єднання потрібна сучасна і якісна навчальна програма, яка б забезпечувала ефективний навчально-методичний супровід.

У 2012 році Інститутом післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області затверджена авторська навчальна програма «Юні музеєзнавці», яку склав керівник гуртка відповідно вимог до навчальних програм Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Інституту змісту і методів навчання та Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді.

У програмі враховані загальні теми з музеєзнавства, археологічний та етнографічний профілі музею, регіональні особливості локалізації музею, індивідуальні здібності, інтереси і потреби учнів та можливості їх інтелектуального розвитку, самореалізації, формування у них орієнтації на певний вид професійної діяльності.

Особливістю програми гуртка є те, що вихованці працюють на базі шкільного музею і долучені до пошукової і збиральницької роботи, до оформлення стаціонарних експозицій та тематичних виставок, ведуть облік музейних предметів, вивчають, описують,досліджують археологічні пам’ятки та етнографічні колекції.

Актуальність і новизна полягає в тому, що в практику планування впроваджується сучасна інноваційна технологія музейної педагогіки. Суть її в тому, щоб шкільний музей був додатковою освітою для учнів, щоб він системно і ефективно був інтегрований у навчально-виховний процес. У моделі музейної педагогіки вдало сконцентрована єдність музейних засобів та передові сучасні педагогічні методи і завдання.

Значна частина у змісті програми спроектована на вивчення загальних тем музеєзнавства як наукової дисципліни, а саме: основні поняття, терміни, методи музейної справи, склад фондів музею, методика вивчення музейних предметів, облік музейних фондів та оформлення наукової документації.

Відповідно до профілю музею, вихованці творчого об’єднання на заняттях розширюють свої знання про музеї Чернівецької області та дізнаються про видатних буковинських краєзнавців, істориків, археологів, етнографів, які внесли вагомий вклад у розвиток краєзнавства на регіональному та всеукраїнському рівнях.

Програма гуртка «Юні музеєзнавці» розрахована на трьорічний курс. На кожен навчальний рік відводиться 216 годин. Вона також поєднує теоретичні та практичні заняття та передбачає різні музейні та педагогічні форми і методи роботи. Під час побудови програми використано і концентричний, і лінійний способи: однакові теми чи розділи повторно вивчаються на різних ступенях навчання і їх зміст поступово розширюється і поглиблюється, бо матеріал вивчається з поступовим ускладненням. Новий матеріал подається на основі вже відомого та у тісному зв’язку з ним.

Розроблена програма – це оптимальний варіант роботи гуртка, що відповідає сучасному стану законодавчого, нормативного і науково-методичного забезпечення діяльності творчого об’єднання в позашкільному навчальному закладі.

Мета навчальної програми «Юні музеєзнавці» - залучення учнівської молоді до пошукової та збиральницької роботи з археології і етнографії, створення сприятливих умов в гуртковому просторі для дослідження, вивчення та збереження історико – культурної спадщини рідного краю, формування в свідомості школярів системи поглядів та цілісного уявлення про духовний і творчий потенціал етносів, які упродовж віків живуть на буковинській землі.

Завдання програми:

  1. Ознайомлення вихованців гуртка з особливостями, методами формування шкільного музею археологічного та етнографічного профілю.
  2. Засвоєння основ музейної термінології та соціальної і педагогічної значимості функціонування шкільного музею.
  3. Ознайомлення з різними формами і методами музейної роботи.
  4. Оволодіння системою знань про рідний край, його пам’ятки історії, археології та етнографічну спадщину.
  5. Вироблення в учнів навичок, умінь дослідницької роботи на базі музею, написання науково-дослідницьких робіт та набуття досвіду під час презентації на краєзнавчих форумах, конференціях.
  6. Формування у вихованців краєзнавчої компетентності, яка сприяє соціалізації особистості.
  7. Вироблення в свідомості гуртківців прагнення до подальшого самовдосконалення та готовності до співпраці і співтворчості з педагогом.
  8. Виховання національно свідомого громадянина, грамотної, освіченої людини.
  9. Розвиток і продовження кращих краєзнавчих традицій рідного краю.
  10. Розвиток творчого мислення. Формування власної точки зору та патріотичної громадянської позиції.

Вимоги до знань і вмінь вихованців гуртка.

Учні повинні знати:

  • основні поняття, терміни музеєзнавства, нормативні документи про шкільні музеї;
  • етапи історичного розвитку музеїв на Буковині;
  • функції на напрями діяльності шкільного музею археології та етнографії ім.М.Гакмана;
  • основні вимоги до обліку, комплектування та збереження музейних предметів;
  • етапи та прийоми побудови музейної експозиції;
  • критерії щодо написання науково-дослідницьких робіт;
  • вимоги щодо організації і проведення експедицій, права і обов’язки учасників, та дотримання техніки безпеки.

Учні повинні вміти:

  • складати плани роботи музею;
  • здійснювати облік та зберігання музейних предметів;
  • готувати тексти екскурсій та проводити в музеї екскурсії;
  • організовувати та проводити пошукову і збиральницьку роботу за конкретною темою;
  • використовувати технічні засоби в польових умовах і для музейної експозиції;
  • виступати з науково-дослідницькими роботами на краєзнавчих форумах, конференціях;
  • пропагувати значимість музею серед учнів та громадськості краю.

 

 

Навчально-тематичний план.

1-й рік навчання.  Початковий рівень.

... Читати далі »
Переглядів: 2324 | Додав: director | Дата: 21.01.2016 | Коментарі (0)

« 1 2 3 4 5 »

Copyright MyCorp © 2020