Одну із найчисленніших категорій знахідок на пам’ятці становлять предмети озброєння та спорядження вершника і бойового коня. Наприклад, тут знайдено залізні наконечники стріл (болтів) арбалетів (82 примірники) і луків (24 примірники), як оборонців городища, так і нападників. Вони в залежності від способу з’єднання з древком, поділяються на втульчасті та черешкові. На городищі переважають втульчасті наконечники стріл, як від арбалетів, так і луків.

Виявлені наконечники арбалетних стріл знаходять аналогії в європейських матеріалах ХІV ст. Згідно класифікації А.Ф. Медведєва вони відносяться до типу 4, 5, 8 (пірамідальні з ромбовидною головкою квадратною в перетині, пірамідальні квадратного перетину з гранню у вигляді гострого листка, лавролисті ромбічного перетину відповідно)^[1]. В кожному із типів виділяються окремі варіанти, які розрізняються розмірами. Черешкові наконечники належать до типу 15 – квадратного перетину з ромбовидною гранню, зрізаними кутами та типу 16 ромбічного перетину з ромбовидною гранню і зрізаними кутами^[2].

Таких типів арбалетні наконечники відомі за знахідками в шарах ХІV та першої половини ХV ст. у Новгороді, Городні, Виборзі, Мстиславлі^[3], Луцьку, Володимирі-Волинському, Ізяславлі, Сокільці^[4]. Відомі вони і в старожитностях Польщі (Слошів, Лігниця, Сідлятків, Новий Тарг)^[5], Латвії^[6], Угорщини та Румунії^[7]. Велика кількість наконечників арбалетних стріл, знайдених на городищі вказує, що арбалет належав до найголовнішого виду ручної метальної зброї, яким були озброєні вояки залоги.

Наконечники стріл від лука представлені двошипними втульчастими та черешковими примірниками. Перші мають довжину від 6 до 4,6 см та вагу від 12 до 4,8 г, другі – від 6,7 – 6 см в довжину та вагу від 7,5 до 4 г. Крім наконечників стріл, на городищі трапилися дві кістяні насадки – свистки на древко стріли від лука. Вони бочкоподібної форми, пустотілі всередині та мають по два або три розташованих навпроти отвори. Такого типу насадки на стріли добре відомі в монгольських та золотоординських старожитностях ХІІІ–XIV ст.^[8] Вони призначалися для закріплення палаючого клоччя чи трута та створення шумового ефекту при нападі на ворога^[9]. Очевидно, що такими стрілами були озброєні кочовики, які проживали у цей час між Прутом та Дністром. Знахідки подібних насадок на стріли (всі вони пошкоджені від удару в перешкоду) можуть свідчити про участь воїнів-кочовиків у штурмі городища.

До захисного озброєння, знайденого на городищі, належать рештки пластинчастого панцира та кольчуги. Найбільше виявлено пластин від панцира. Всього знайдено 56 панцирних пластин, їх частин, пряжки та наконечники від поясів, якими обладунки фіксувався на тілі воїна. Виявлені пластини належать до захисного озброєння, яке на Русі називалося «брони дощатые», пізніше «зерцала», «куяк»^[10]. В польських джерелах подібні доспіхи називалися «ioppa, due ioppe, lorica, pancernikum», у західноєвропейських писемних матеріалах вони фігурують як «pair de plattes, coat of plate, plates»^[11].

Знайдені пластини мають різні розміри (найбільша довжина 13 см, ширина – 6 см, при товщині 1–1,5 мм) та форму (прямокутні, прямокутні зі зрізаними кутами, підтрикутні, підквадратні, із зубчатою нижньою частиною тощо), на всіх них знаходяться заклепки, з допомогою яких вони кріпилися до основи. Із таких пластин складалися, очевидно, нагрудники з короткими рукавами типу бригантини. Вони виготовлялися зі шкіри чи тканини, на які приклепувалися залізні пластини^[12]. Ці захисні обладунки захищали від арбалетних стріл та ударної зброї. Значна кількість пластин на городищі свідчить, що панцирний обладунок був основним захисним озброєнням місцевих воїнів.

На городищі було виявлено також декілька частин кольчужного «полотна», яке складається із 3–4 переплетених між собою кольчужних кілець (діаметр 1,2 см, товщина 1–1,5 мм) та значну кількість розрізнених фрагментів кілець. Аналогічні кольчуги добре відомі в давньоруських та європейських старожитностях^[13]. Можливо, що елементами кольчуги доповнювався пластинчастий панцир, зокрема з них виготовлялися короткі рукави.

До ударної зброї знайденої на городищі відноситься великий бойовий ніж-тесак, або короткий меч (довжина 41,5 см, ширина леза 3 см), який має із правої сторони виступ-фіксатор для кріплення на поясі. Аналогії подібному типу зброї поки що невідомі.

Інші предмети озброєння з городища представлені фрагментарно, це частини бойового ціпа, пращі, уламки лез і руків’я бойових ножів – кордів, уламки залізної та бронзових оковок піхв та гард (перехресть) кинджалів і бойових ножів.

На пам’ятці виявлено також елементи спорядження вершника та бойового коня. До них належать шпори (остроги), вудила, підкови, підпружні пряжки, оздоблення вуздечок, сідел, упряжі.

Шпори представлені десятьма знахідками. Вони мають характерний вигин основи, шиповидний відросток в нижній частині, довгий роздвоєний на кінцівці держак (шип) для коліщатка чи зірочки та вигнуті дуги з прямокутним чи вісімкоподібними закінченнями (петлями) та двома розташованими поряд отворами для кріплення. Загальна довжина збережених частин шпор становить 15–11 см, найбільша відстань між дугами – 6,5–8 см, розміри петель – 1,6–2 см, діаметр отворів – 0,3–0,4 см. Елементами фіксації шпор до взуття, як показують знайдені повністю збережені шпори із кріпленням, були невеликі залізні та бронзові пряжки з трапецієподібною рамкою.

Виявлені шпори належать до типу V, за О.Н. Кірпічніковим, із подвоєнимими круглими петлями та колесом^[14]. Такі шпори почали з’являтися ще в ХІІІ ст., а найбільшого поширення набули в ХІV ст. Аналогії шпорам із досліджуваного городища знаходяться в польських i угорських середньовічних старожитностях^[15], відомі вони і по знахідкам на українських землях^[16]. Заслуговує на увагу факт відсутності, на переважній більшості шпор, зірочки (коліщатка). Очевидно, що ці елементи шпор виготовлялися із дорогоцінних металів. Єдине знайдене коліщатко не знаходилося в шпорі і було виявлено в культурному шарі. Воно досить масивне, зроблене із заліза, має діаметр 3,8 см та 44 насічки.

 

 

знахідки з городища третьої чверті ХІV ст. в с. Зелена Липа

 

До спорядження верхового коня належать ланки залізних кільчатих вудил довжиною 10 та 8 см, діаметри кілець відповідно 1–2 см та 0,5–0,4 см та великі залізні пряжки підпруг сідла. Останні досить великих розмірів 7х5 см і мають фігурні виступи. За західноєвропейськими аналогіями вони належать до ХІV ст.^[17]

На городищі знайдено також значну кількість підків та їх фрагментів. Виявлені підкови масивні, розмірами 12х11,5 см, 8х7 см, вони мають в середній частині спеціальні канавки та по 3 отвори на кожній дузі. Характерною особливістю знайдених підків є наявність порівняно великого гакоподібного виступу висотою до 1 см на кінцях.

Наявність підків такого типу є свідченням присутності на городищі кіннотників, як правило, важкоозброєнних. Крім того, підкови в цей період були необхідним елементом спорядження коней, які використовувалися для перевезення купецьких возів. Аналогії підковам з даного городища відшукуються в польських, молдавських, угорських матеріалах^[18], їх знахідки відомі й на українських землях ... Читати далі »

 Археологічне відкриття зроблене нещодавно українськими археологами під час розкопок городища в с. Зелена Липа дозволило, як суттєво посунути нижню хронологічну межу засвідченої джерелами молдавської геральдичної традиції (відсуваючи її практично на період утворення самої Русо-Влахійської держави), так і остаточно з’ясувати питання, щодо зовнішнього вигляду державно-династичного герба засновника Молдавського господарства воєводи Богдана І.

Городище в с. Зелена Липа (Хотинського р-ну, Чернівецької обл.) є однією із добре вивчених пам’яток Буковини XIV ст. Укріплення, від якого збереглася система масивних валів та глибоких ровів, розміщене в урочищі Городище (Щовб). Воно розташовується на високому мисі, утвореному корінним берегом Дністра та долиною р. Зіньків (Заньків), у північно-східній околиці села. Пам’ятка (в історіографії відома, як Перебиківське городище) була виявлена Б.О. Тимощуком і досліджувалася ним у 1969–1970 рр.^[1] Знайдені на городищі матеріали дозволили досліднику визначити час його існування в межах другої половини ХІІІ – середини ХІV ст. Нові роботи по вивченню пам’ятки були здійснені експедицією під керівництвом С.В. Пивоварова протягом 2000–2004 рр. та дослідженнями у 2008–2009 рр.^[2]

Вивчення городища дозволило отримати цінні дані про різні сторони діяльності його гарнізону і час функціонування цієї неординарної пам’ятки у Середньому Подністров’ї. Перш за все привертають увагу оборонні укріплення пам’ятки, які були збудовані за чітким планом і вимагали застосування праці чисельного колективу людей. Оборонна система городища складається із 4 смуг (вали і рови), які захищали центральний майданчик городища із напільної сторони та закінчення мису. Перший дугоподібний вал із ровом довжиною 225 м (висота валу 1–1,8 м, ширина – 6–8 м, ширина рову 4–6 м, глибина – 0,5–0,7 м) захищав з напільної сторони досить велику площадку мису. Він був споруджений, очевидно, ще в ранньозалізному віці та використовувався надалі у часи середньовіччя. Через 320 м площадку мису, яка природньо сильно звужується, захищав ще один рів із валом. Його довжина 25 м (висота валу 1,5–2 м, ширина – 6–7 м, ширина рову 6–8 м, глибина – 2–2,5 м). Наступний рів і вал (висота валу 1,7 м, ширина – 7–9 м, ширина рову 8 м, глибина – 2 м) знаходилися на віддалі 57 м від першого. Вони навскіс перегороджували площадку мису. В східній частині вал має округле завершення. Можливо, у цьому місці знаходилася башта. Через 7–15 м від нього знаходилися рів і вал (висота валу 1,5–2 м, ширина – 8–9 м, глибина рову – 3–4,5 м, ширина – 16 м), які захищали центральну площадку городища розмірами 56х37 м. Із протилежного боку площадки знаходилися вал та рів (висота валу 0,7 м, ширина – 7–9 м, ширина рову – 8–10 м, глибина – 2–2,5 м). Зразу ж за ним розташовувалася площадка розмірами 30х18 м, де виявлені рештки дерев’яної башти, а нижче по схилу мису вал (висота валу 1–1,5 м, ширина – 5–6 м) та рів-ескарп (ширина рову 9–16 м, глибина – 1–1,5 м). Таким чином, городище мало ешелоновану оборонну систему, яка із напільного боку складала захищену територію загальною довжиною близько 380 м, а з боку кінця мису – 25 м. В оборонну систему входили, очевидно, також дві дерев’яні башти розташовані з обох кінців мису.

Центральна площадка городища була забудована спорудами різного призначення. Так, у центрі знаходився великий дерев’яний будинок, нижче ще один двоповерховий будинок для воїнів, по краю площадки зафіксовані сліди ще від шести наземних приміщень менших розмірів, а також стаєнь і господарських будівель. Всі будівлі були споруджені із дерева, більшість із них мали кам’яні фундаменти, складені без зв’язуючого розчину. Особливістю споруд було те, що всі вони споруджені із дощок із використанням великої кількості цвяхів різних розмірів. Завдяки цьому під час обстрілів із каменеметальних машин у спорудах втрачалися лише окремі частини стін, але вона не руйнувалася повністю, як це було при будівництві споруд зрубної конструкції.

Під час досліджень культурних нашарувань городища зафіксовано сліди тривалої облоги і штурму. По всій площі пам’ятки простежуються вугільно-попельні лінзи, особливо на місці споруд, які говорять про пожежі на городищі. В різних місцях центральної площадки виявлені хаотично розкидані предмети озброєння, знаряддя праці тощо. Все це свідчить, на нашу думку, що укріплення були знищені під час потужної атаки, яка, очевидно, відбувалася із різних сторін.

 

Виникнення Молдавського господарства («Ρωσοβλαχία», «Рүсовлахиѧ», «Россовлахиѧ», «Молдославиѧ» середньовічних джерел)[1], державного утворення, що постало на південних околицях Руського королівства (Галицько-Волинської держави) в середині XIV ст.,[2] пізніша літописна традиція пов’язувала з іменем марамороського воєводи Драгоша. Відповідно до цих переказів, під час полювання на тура останній перейшов Карпати і зупинившись в долині річки Молдави вирішив привести з Марамороської землі переселенців і заселити цю країну, що за назвою річки почала іменуватися – «Землѧ Молдавскаѧ». Прикметно, що різні варіанти зафіксованої в літописах легенди незмінно подають інформацію про впольованого Драгошем тура, зображення голови якого відтоді мало б стати гербом Молдавського господарства.

Зокрема, Бистрицький літопис початку XVI cт. говорить про це так: «В лѣто 6867 прииде Драгоше воевода ѿ Угорской земли, ѿ Марамурыша, за туром на лов и господствовал 2 лѣта»[3]. Аналогічна інформація міститься в Слов’яно-молдавському літописі «Библиотеки Российской академии наук»: «ѿ създаниа же миру до лѣта сих царие 6867 лѣть. ѿтолѣ произволениемь Божиемь начѧсѧ Молдавскаа земли. Прииде Драгоше воевода ѿ Угръской земли, ѿ Марамурша, за туромь на ловь»[4], Путнянському першому літописі: «Прииде Драгоше воевода ѿ Угорска землh, ѿ Маррамурреша, на ловъ за туромъ и господствова 2 лѣта»[5], Путнянському другому літописі: «Прииде Драгоше воевода ѿ Угорской земли, ѿ Марамуриша, за туром на лов и господствова 2 лѣта»[6], а також Молдавсько-польському літописі: «Z Bożei voley napirwssi voievoda Dragossa iako loviecz przissedl od Vegersky ziemie, miasta i rzeki Omaramarussa, za turem na lowy, ktorego zabil na tei rzecze Moldavie i tam ze bil wessol z svoymy pany. Tam ze mu szię ta ziemia podobala i zostal w ny i ziemię ossadzal themiss volochi vęgierskiemy i bil hospodarem dvie liczie»[7].

«Сказание вкратцѣ о молдавскых господарехъ отколе начасѧ Молдавскаа землѧ въ лѣто 6867» подає цю легенду в найбільш розгорнутому вигляді: «И в нихъ бѣ чловѣкъ разуменъ и мужественъ именемъ Драгожъ и поиде себѣ со дружиною на ловъ звѣринъ и наидоша под горами высокими слѣдъ туров и поидоша слѣдомъ за туромъ чрез горы высокие и перейдоша высокиа планины, сии рече горы и преидоша за туромъ на мѣсто долние и краснейшие и наехаша тура у рекы на брегу под вербою и его убиша и насытишасѧ ѿ лова своего. И прииде имъ ѿ Бога во сръдце мысль, дабых разсмотрили себѣ на жительство мѣсто и вселисѧ ту и съвокупишасѧ единомышлено и восхотѣша всѣ пребыти ту и возвратишасѧ воспѧть и повѣдаша своимъ всѣм о красотѣ земли и о рѣках и о криницахъ, дабы вселисѧ ту, и ихъ дружина мысли их похвалиша и восхотѣша пойти тамо, гдѣ они быша и мѣсто пусто и во край татарьскых кочевнищь, и биша челомъ Владиславу, королю угорьскому, дабы их ѿпустилъ пойти. Владиславъ же король ѿпусти их с великою милостью. И пойдоша они ѿ Марамуриша со всею дружиною и з женами и з дѣтми через горы высокие, ово лѣс просѣкаа, ово камение прибираѧ, и прейдоша горы Божиею помощию и прийдоша на мѣсто гдѣ Драгошь тура уби, и возлюбиша и вселишасѧ в ту и выбра из своей дружины себѣ мужа разумна именемъ Драгоша и назваша его себѣ господаремъ и воеводою. И ѿтоле начашасѧ Божиимъ произволениемъ Молдавскаѧ землѧ. И Драгошь воевода насади пръвое мѣсто на рекѣ на Молдавѣ и потомъ насадиша мѣсто Бани и иные мѣста по рекамъ и по криницамъ и учиниша себѣ печать воеводскую во всю землю турью голову, и господьствовалъ на воеводствѣ лѣта два»[8].

Крім численних подробиць (про згоду угорського короля на переселення, заснування першої молдавської столиці Бані та ін.) «Сказание» повідомляє про виготовлення воєводської (державної – «во всю землю») печатки з зображенням голови тура. Даний герб від часів правління (1374–1391) Петра І Мушата незмінно розміщувався на господарських печатках[9]. В цей же період він з’являється і на на монетах, які били молдавські господарі[10].

Таким чином, підтверджене джерелами використання фігури турової голови в якості державного герба Молдавського господарства можемо констатувати щонайпізніше від останньої третини XIV ст. (від початку панування в Молдавії династії Мушатів). Натомість, питання про геральдичну символіку Русо-Влахії за попередніх правителів лишається відкритим. Пізніші літописні відомості про впровадження молдавського державного герба воєводою Драгошем очевидно слід визнати такими, що відображали стан речей на час написання самих літописів у XV–XVI ст., а не ситуацію середини XIV ст.

Герботворення Драгошидів (Драго-Сасів, Драгфі) вірогідно мало певний стосунок до становлення державної геральдики Молдавського господарства. Адже фігури герба, уживаного представниками цього роду в Угорському королівстві та Руських землях Корони Польської (на блакитному полі срібна стріла вістрям вгору над золотим півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого дві золоті шестипроменеві зірки)[11], присутні в якості другорядних фігур молдавського герба – зірка і півмісяць супроводжують зображення турової голови вже на найдавніших молдавських печатках і монетах[12]. Разом з тим, відсутність в гербах нащадків воєводи Драгоша будь-яких натяків на використання фігури турової голови вказує на малоймовірність зв’язку цього герба з літописним героєм-засновником «Земли Молдавскои».

Варто звернути увагу також на ту обставину, що попри літописну традицію, воєвода Драгош не був засновником русо-влахійської державності. Його діяльність на теренах майбутнього Молдавського господарства провадилася в контексті спрямованої на Схід експансивної політики угорського короля (1342–1382) Людовика І Анжуйського[13]. За сприяння останнього воєводі вдалося закріпитися в районі середньої течії річки Молдава, та створити залежне від Угорської Корони володіння з центром у Бані (Moldvabánya). За таких обставин навряд чи могла йти мова про вироблення осібного територіального герба для щойно створеного ленного володіння, яке жодним чином не могло претендувати на скільки-небудь окремішнє державно-політичне значення.

Натомість, цілком інша політична ситуація склалася навколо сусіднього з маркою Драгошидів державно-політичного утворення з центром у Радівцях, засновником якого був колишній марамороський воєвода Богдан (його слов’янське ім’я, так само як й ім’я його сина Владислава (Лацка), поруч з православним віровизнанням, може свідчити про їх руське походження)[14]. Останній мав довготривалий конфлікт з угорським урядом (в документі від 1349 р. його названо «знаним ворогом нашого королівства»), що й спровокувало його переселення, на чолі з частиною марамороського населення, на схід за Карпати. Невдовзі по тому він вступає у військовий конфлікт з Драгошидами, що стали на чолі угорської каральної експедиції спрямованої проти Богдана на зламі 1359–1360 рр.[15] Після кількарічного протиборства воєводі Богдану вдалося здобути вирішальну перевагу над Драгошидами та опанувати їхні володіння. У 1365 р. державний суверенітет новоутвореного господарства визнано угорським королем[16].

 

Nu ştiu cine s-ar fi încumetat să creadă că dintr-un băieţel născut la 1 iulie 1902, în s. Cuconeştii Vechi, de pe malul Prutului, va creşte un savant celebru, o somitate mondială – Nicolae N. MOROŞAN.

Probabil pasiunea pentru trecut, pentru antropologie a însuşit-o încă în copilărie, când împreună cu alţi copii păştea vacile, descoperind cioburi şi oase, care veneau ca un mesaj al civilizaţiilor anterioare. Cu atât mai mult, nimeni n-ar fi putut spune că acest copil născut într-un sat din nordul Basarabiei va muri într-un chip tragic şi misterios în centrul Moscovei, în Hotelul Naţional în timpul celui de-al Doilea Război Mondial.

Colindase lumea în lung şi-n lat, a avut conferinţe ştiinţifice şi comunicări apreciate în Europa și în Orient, dar destinul vitreg al Basarabiei l-a obligat într-un fel să se supună circumstanţelor şi să accepte colaborarea cu sovietele, să devină deputat în Sovietul Suprem al Naţionalităţilor, să fie „evacuat” forţat în Siberia şi acolo, înţelegând în ce mare capcană a nimerit, să încerce să-şi schimbe cumva soarta.
Spre marele nostru regret, spre marele lui nenoroc, el n-a reuşit să facă acest lucru.

Opera lui este una fundamentală, bibliografia operei sale este una impunătoare şi chiar dacă s-a stins prematur, el s-a impus şi continuă să se impună generaţiilor actuale prin destinul său şi prin opera sa.

Biografia lui reflectă destinul unui savant dintr-o generaţie care s-a născut la schimbarea epocilor, pe ai cărei umeri a căzut povara secolului XX, un secol zbuciumat de revoluţii şi zguduit de războaie.

A absolvit Liceul „B. P. Hasdeu” din Chişinău, apoi a studiat la Facultatea de Ştiinţe Naturale a Universităţii din Iaşi, pe care a absolvit-o în 1927. Va îmbrăţişa cariera de geolog şi arheolog şi va publica peste 40 de lucrări ştiinţifice, descoperind zeci de aşezări paleolitice pe terasele fluviale ale Nistrului şi ale Prutului. Membru al Colegiului Arheologic şi al Institutului Internaţional de Arheologie, Moroşan îşi susţine doctoratul în Franţa, în 1933, cu o teză despre Pleistocenul şi Paleoliticul României de Nord-Est, cu specializare la Paris, cu deplasări de cercetare în Franţa, Anglia, Belgia, Cehoslovacia ş.a., tot el reuşind să fie director la Gimnaziul „M. Eminescu”. Doctor în ştiinţe naturale şi specializat în geografie şi paleontologie, el, ca geolog, reprezenta România la Societatea Preistoricilor Francezi. A făcut cercetări geologice, paleontologice şi preistorice în Basarabia, Moldova şi Dobrogea. Este autorul a cca 40 de lucrări ştiinţifice, tipărite în ţară, precum şi la Paris, Toulouse, Oslo, Varşovia, Bruxelles, Frankfurt pe Main, Washington ş.a.

Opera lui, chiar şi în formulă bibliografică, este impresionantă:
Contribuţiuni la cunoaşterea paleoliticului din Moldova de Nord (Bucureşti, 1927); O staţiune paleolitică în Dobrogea: Topalu (1928); Noi contribuţiuni preistorice asupra Basarabiei de Nord (1929); Contribution a l’etude du quaternaire de la Moldavie N. E., (1931); Existe-t-il du Micoquien en Bessarabie et quelle serait sa place dans la chronologie du pleistocene (Paris, 1931); Cea mai frumoasă dintre „Pointes en feuille de laurier solutreennes” din România extracarpatică (Iaşi, 1933); Evoluţia cercetărilor preistorice-paleolitice din Rom. N.E. şi rezultatele obţinute (Chişinău, 1933); Quelque observations sur le Quaternaire du N.E. de la Moldavie (Bucureşti, 1933); Solutreenul din România extracarpatică… (Chişinău, 1933); Asupra existenţei Mamuţilor, Rinocerilor şi Cerbilor în Moldova… (1934); Depozitele quaternare
paleontologice şi levalloisiene de la Gherman-Dumeni (1934); La plus jolie Pointe en feuille de laurier solutreene de la Roumanie (Le Mans, 1934); O fibulă particulară germanică din epoca imperialo-romană găsită în Basarabia (Chişinău, 1935); Effets de quelques Agents physiques sur les Roches… (La Mans, 1931); Kaiserzeitliche Tibel aus Vasilica (Berlin, 1935); Alexandru Donici (Chişinău, 1936); Alimentarea or. Chişinău cu apă… (1936); Dinotherides de Bessarabie (Iaşi, 1936); Resturile omului fosil din România (1936); Geografia satului Nişcani (Chişinău, 1937); Al XVII-lea congres internaţional de antropologie şi arheologie preistorică (1938); Le Pleistocene et le Paleolithique de la Roumanie du Nord-Est (Bucureşti, 1938); La station paleolithique de Stânca Ripiceni (1938); Sur un moulage endocranien d’Elephas primigenius de Roumanie (1937, în colaborare cu I. Simionescu).

Judecând după bibliografia colaborării sale cu revista Viaţa Basarabiei, ne dăm seama că în 1940, la 28 iunie, el a rămas în Chişinău, căci ultima lui apariţie datează cu anul 1938: Lista cronologică a principalelor publicaţii ştiinţifice ale savantului Alex. Donici; Al XVII-lea Congres Internaţional de Antropologie şi Arheologie preistorică (Bucureşti, 1937), (1938, nr. 1-2).

Ceea ce s-a întâmplat cu el mai departe este demn de pana unui romancier. Sovieticii care erau informaţi despre valoarea lui ştiinţifică l-au făcut profesor la Institutul Pedagogic „Ion Creangă” din Chişinău, director al Muzeului de Etnografie, l-au curtat până au făcut din el deputat în Sovietul Suprem al Naţionalităţilor din URSS.

Dar s-a început războiul şi el n-a dorit să se evacueze. Atunci, în urma unui denunţ scris de profesorul de istorie Dubrovski (numele adevărat Polic Ovim Mendel Gdolev, comunist), este arestat, fiind acuzat: „Examinând materialele ce au parvenit de la NKVD cu privire la activitatea criminală a cetăţeanului Moroşan Nicolai Nicolaevici, a reieşit că, din anul 1939, Moroşan N. N. a participat la activitatea partidului burghez „Frontul Renaşterii Naţionale a României”. După reintroducerea în Basarabia a puterii sovietice, a refuzat să candideze ca deputat în Sovietul Suprem. (…) Apoi refuză să ia cuvântul la radio, la prima aniversare a eliberării Basarabiei de sub boierii români. De la începutul războiului dintre Germania şi URSS, Moroşan a început un mod de viaţă suspect. Cu toate că din Chişinău a fost evacuat guvernul RSSM, el a rămas. S-a decis: Moroşan N. N., anul naşterii 1902, să fie arestat şi percheziţionat…”.

A stat închis în puşcăria din Chişinău, apoi a fost escortat la puşcăria din Tiraspol, iar de acolo la cea din Odesa, de unde a ajuns tocmai la penitenciarul din Novosibirsk, de unde este eliberat pe 25 noiembrie 1941, fiind găsit nevinovat.

Locuia la Tomsk, unde preda cursuri la un institut din localitate şi executa anumite cercetări geologice. Aflându-se la Moscova la sesiune, în data de 3 februarie 1944, s-a sinucis în odaia 240 a Hotelului Naţional ori, conform altei versiuni, care e mai verosimilă, a fost simulată sinuciderea de angajaţii NKVD-ului, căci le parvenise informaţia că el a intrat în contact cu ambasada britanică de la Moscova. Ceea ce pare a fi mai aproape de realitate, dacă citim un răvaş trimis fostului său coleg de la Liceul „M. Eminescu”, Gheorghe S. Chicu, care se afla în evacuare şi i s-a adresat după ajutor:

„Dragă Gheorghii Savici! După cum vedeţi, scrisoarea D-stră a ajuns până la mine. Nu m-am aşteptat. M-a mirat acest fapt. Vă mulţumesc: şi dacă o să aveţi norocul să trăiţi şi să ajungeţi pe pământurile noastre, atunci, să săruţi din partea mea, pământul meu sfânt şi neuitat.
Eu! – dacă sunt sănătos! – nu pot spune că sunt smintit – nu chiar! Dar deseori am halucinaţii şi aştept momentul odihnei finale.

- D-stră, scrieţi că aţi trecut printr-o… epopee…

- Dar la mine ce e?

Doar din momentul ieşirii mele din casă am nimerit în spitalul-„închisoare” şi aşa din una în alta, mă duceau, mă lecuiau. Astfel am ajuns în Siberia.

După multe luni de închisoare, am nimerit la Tomsk. Nu ştiu din ce motive n-am pierit. Nu ştiu de ce inima nu mi-a crăpat. Am obosit să trăiesc. Deja vreau odihnă şi aş găsi-o – ştiu calea spre ea, dar – … dragostea fidelă pentru pământul meu sfânt strămoşesc mă face să mai amân momentul, deoarece… aproape de hotarul drag am o dorinţă de a dormi veşnic.

Despre nimeni din ai mei nu am ştiri… Nu sunt singur că nervii vor rezista. Sper că vom mai face schimb de scrisori.

În ceea ce priveşte, Gheorghii Savici, rugămintea de a vă ajuta cu transferul, păi… „am luat act”, dar despre asta vom mai vorbi prin scrisori, dacă vom trăi – ultimele cuvinte mi se referă.

Salutări D-stră, Gheorghii Savici şi rudelor D-stră.

Să fiţi cu toţii sănătoşi.

Moroşanu,
Tomsk, reg. Novosibirsk.
Post restant.
26.IV.1943.”

Presimţirea lui N. N. Moroşan s-a adeverit, căci peste zece luni şi-a încheiat socotelile cu viaţa.

СПИСОК ДРУКОВАНИХ ПРАЦЬ

ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ ОПРИШЕНСЬКОЇ ЗОШ І – ІІІ ст.

БОДНАРЮКА МИКОЛИ ІВАНОВИЧА

 

1. Боднарюк М.І. Археологічні пам’ятки с.Опришани / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2003. – 243 [12-13] с. – Буковинський історико-етнографічний вісник; вип. 5.
2. Безушко О. Таємниця Трипільського Мінотавра з поселення с.Опришени Глибоцького району Чернівецької області / О.Безушко, М.Боднарюк – К: Київська мала академія наук «Дослідник». 2006. – 145 [69-71] с. – (Матеріальна культура давніх народів України) (Матеріали та тези доповідей І Всеукраїнської конференції юних археологів, присвяченої 155-річчю від дня народження В.В.Хвойки та 40-річчю археологічного гуртка в м.Києві).
3. Боднарюк М.І. Пам’ятки трипільської культури в околицях села Опришени / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2006. – 463 [200-205] с. – (Іван Франко і Буковина) (Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Івана Франка).
4. Боднарюк М.І. Молдавський гріш господаря Богдана ІІІ із с.Опришени / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці: Прут, 2006. – 463 [226-228] с. – (Іван Франко і Буковина) (Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Івана Франка).
5. Боднарюк М.І. Трипільська пластика з поселення Станіште с.Опришени Глибоцького району / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2006. – 310 [68-70] с. – (На перехрестях світової науки) (Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції «Вікно в європейську науку», присвяченої 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля).
6. Боднарюк М.І. Село Опришени – невід’ємна частка історико – культурної спадщини Глибоцького району. // Етнос, культура, духовність. (Матеріали Міжнародної науково – практичної конференції  «Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та Світове старообрядництво: історія, культура, туризм»)./ Микола  Боднарюк. – Чернівці. Ч. 2. – 2006 рік. – С. 18 – 22.
7. Боднарюк М.І. Археологічні пам’ятки середньовіччя з села Опришени Глибоцького району / Микола Боднарюк. – Чернівці: Прут, 2008. – 188 [33-34] с. – (Видатні науковці Чернівецького університету. Р.Ф.Кайндль) (Матеріали V міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання»; ч. ІІ).
8. Боднарюк М.І. Нові нумізматичні знахідки із середньовічного поселення Опришени / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 91 [8] с. – (Тези Міжнародної наукової конференції «Східноєвропейські старожитності в добу середньовіччя», присвяченої 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога Б.О.Тимощука).
9. Боднарюк М.І. Археологічні дослідження пам’яток Буковини Чеславом Амброжевичем / М.Боднарюк,  С.Пивоваров. – Чернівці-Вижниця: Черемош, 2011. – 319 [19-25] с. – (Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології) (Збірник наукових праць; т. 1(31).
10. Боднарюк М.І. Археологічні роботи Д.Олінеску на Буковині / М.Боднарюк. – Чернівці-Вижниця: Черемош, 2012. – 299 [9-18] с. – (Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології) (Збірник наукових праць; т. 1(33).
11. Боднарюк М.І. Чеслав Амброжевич – дослідник археологічних пам’яток Буковини / М.Боднарюк, експедиційний загін гуртка «Юні музеєзнавці». – Миколаїв: Миколаївський ОЦТКЕУМ, 2012. – 149 [76-77] с. – (ІІІ Всеукраїнська (VІІ міжрегіональна) конференція «Мій рідний край, моя земля очима сучасників») (Тези пошуково-дослідницьких робіт).
12. Nicolai Bodnariuk. Trecutul îndepărtat al satului în lumina izvoarelor arheologice / N.Bodnariuk. – Cernăuți: Zelena Bucovina, 2008. – 442 [116-125] p. – (Dumitru Covalciuc. Oprișeni,un sat la răspăntiile istoriei).
13. Nicolai Bodnariuk. Descoperiri monetare medieval pe teritoriul raionului Hliboca, regiunea Cernăuți / N.Bodnariuk. – Chișinău, 2009. – 34 [19-21] p. – (Al X-lea simpozion de numismatică) (Programul și rezumatele comunicărilor).
14. Nicolai Bodnariuc, Bogdan Petru Niculică. Documente inedite referitoare la colecția de antichități paleolitice a lui Ceslav Ambrojevici. // Cercetări istorice. – Iași. 2013. Vol. XXXII. – P. 355 – 369.
15. Nicolai Bodnariuc, Bogdan Petru Niculică. Unpublished documents regarding Ceslav Ambrojevicis collection of paleolithic antiquites. // De hominum primordiis. Studia in honorem professoris Vasile Chirica. – Iasi. Alexandru Ioan Cuza, 2013. – P. 207 – 221.
16. Dumitru Covalciuc, Nicolai Bodnariuc. Istotia satului în lumina izvoarelor arheologice. Pagini Oprișenene / N. Bodnariuc. – Herța. Cuvântul, 2014. – 246 p.

 

 

 

«ЗАТВЕРДЖЕНО»

Інститутом післядипломної

педагогічної освіти

Чернівецької області

 

Протокол № 4

від 14 грудня 2012 року

 

 

 

Навчальна  програма

гуртка  «Юні музеєзнавці»

Глибоцького центру туризму, краєзнавства, спорту та

екскурсій учнівської молоді,

що діє на базі Опришенської ЗОШ І-ІІІ ст.

 

 

Автор: Боднарюк  Микола Іванович,

керівник гуртка

Глибоцького ЦТКСЕУМ

ПОЯСНЮВАЛЬНА  ЗАПИСКА

 

Визначальною метою освіти і виховання учнівської молоді є набуття соціального досвіду, успадкування духовних надбань народу. Формування національної свідомості, поглиблення єдності поколінь. Шкільний музей – це важливий засіб свідомого і цілеспрямованого залучення юнаків та дівчат до вивчення і збереження історико – культурної спадщини минулого,виховання в них патріотичних почуттів та поваги до народних звичаїв і традицій.

У «Положенні про музей при навчальному закладі, який перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України» (Наказ № 640 від 04.09.2006) відзначається, що є соціальна потреба і педагогічна доцільність в активізації діяльності шкільних музеїв як складової частини навчально-виховної роботи.

Шкільний музей археології та етнографії імені Максиміляна Гакмана створювався і оформлявся з 2001 року. На базі музею діє краєзнавчий гурток «Юні музеєзнавці» від Глибоцького ЦТКСЕУМ. Для повноцінної діяльності музею та творчого об’єднання потрібна сучасна і якісна навчальна програма, яка б забезпечувала ефективний навчально-методичний супровід.

У 2012 році Інститутом післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області затверджена авторська навчальна програма «Юні музеєзнавці», яку склав керівник гуртка відповідно вимог до навчальних програм Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Інституту змісту і методів навчання та Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді.

У програмі враховані загальні теми з музеєзнавства, археологічний та етнографічний профілі музею, регіональні особливості локалізації музею, індивідуальні здібності, інтереси і потреби учнів та можливості їх інтелектуального розвитку, самореалізації, формування у них орієнтації на певний вид професійної діяльності.

Особливістю програми гуртка є те, що вихованці працюють на базі шкільного музею і долучені до пошукової і збиральницької роботи, до оформлення стаціонарних експозицій та тематичних виставок, ведуть облік музейних предметів, вивчають, описують,досліджують археологічні пам’ятки та етнографічні колекції.

Актуальність і новизна полягає в тому, що в практику планування впроваджується сучасна інноваційна технологія музейної педагогіки. Суть її в тому, щоб шкільний музей був додатковою освітою для учнів, щоб він системно і ефективно був інтегрований у навчально-виховний процес. У моделі музейної педагогіки вдало сконцентрована єдність музейних засобів та передові сучасні педагогічні методи і завдання.

Значна частина у змісті програми спроектована на вивчення загальних тем музеєзнавства як наукової дисципліни, а саме: основні поняття, терміни, методи музейної справи, склад фондів музею, методика вивчення музейних предметів, облік музейних фондів та оформлення наукової документації.

Відповідно до профілю музею, вихованці творчого об’єднання на заняттях розширюють свої знання про музеї Чернівецької області та дізнаються про видатних буковинських краєзнавців, істориків, археологів, етнографів, які внесли вагомий вклад у розвиток краєзнавства на регіональному та всеукраїнському рівнях.

Програма гуртка «Юні музеєзнавці» розрахована на трьорічний курс. На кожен навчальний рік відводиться 216 годин. Вона також поєднує теоретичні та практичні заняття та передбачає різні музейні та педагогічні форми і методи роботи. Під час побудови програми використано і концентричний, і лінійний способи: однакові теми чи розділи повторно вивчаються на різних ступенях навчання і їх зміст поступово розширюється і поглиблюється, бо матеріал вивчається з поступовим ускладненням. Новий матеріал подається на основі вже відомого та у тісному зв’язку з ним.

Розроблена програма – це оптимальний варіант роботи гуртка, що відповідає сучасному стану законодавчого, нормативного і науково-методичного забезпечення діяльності творчого об’єднання в позашкільному навчальному закладі.

Мета навчальної програми «Юні музеєзнавці» - залучення учнівської молоді до пошукової та збиральницької роботи з археології і етнографії, створення сприятливих умов в гуртковому просторі для дослідження, вивчення та збереження історико – культурної спадщини рідного краю, формування в свідомості школярів системи поглядів та цілісного уявлення про духовний і творчий потенціал етносів, які упродовж віків живуть на буковинській землі.

Завдання програми:

1. Ознайомлення вихованців гуртка з особливостями, методами формування шкільного музею археологічного та етнографічного профілю.
2. Засвоєння основ музейної термінології та соціальної і педагогічної значимості функціонування шкільного музею.
3. Ознайомлення з різними формами і методами музейної роботи.
4. Оволодіння системою знань про рідний край, його пам’ятки історії, археології та етнографічну спадщину.
5. Вироблення в учнів навичок, умінь дослідницької роботи на базі музею, написання науково-дослідницьких робіт та набуття досвіду під час презентації на краєзнавчих форумах, конференціях.
6. Формування у вихованців краєзнавчої компетентності, яка сприяє соціалізації особистості.
7. Вироблення в свідомості гуртківців прагнення до подальшого самовдосконалення та готовності до співпраці і співтворчості з педагогом.
8. Виховання національно свідомого громадянина, грамотної, освіченої людини.
9. Розвиток і продовження кращих краєзнавчих традицій рідного краю.
10. Розвиток творчого мислення. Формування власної точки зору та патріотичної громадянської позиції.

Вимоги до знань і вмінь вихованців гуртка.

Учні повинні знати:

• основні поняття, терміни музеєзнавства, нормативні документи про шкільні музеї;
• етапи історичного розвитку музеїв на Буковині;
• функції на напрями діяльності шкільного музею археології та етнографії ім.М.Гакмана;
• основні вимоги до обліку, комплектування та збереження музейних предметів;
• етапи та прийоми побудови музейної експозиції;
• критерії щодо написання науково-дослідницьких робіт;
• вимоги щодо організації і проведення експедицій, права і обов’язки учасників, та дотримання техніки безпеки.

Учні повинні вміти:

• складати плани роботи музею;
• здійснювати облік та зберігання музейних предметів;
• готувати тексти екскурсій та проводити в музеї екскурсії;
• організовувати та проводити пошукову і збиральницьку роботу за конкретною темою;
• використовувати технічні засоби в польових умовах і для музейної експозиції;
• виступати з науково-дослідницькими роботами на краєзнавчих форумах, конференціях;
• пропагувати значимість музею серед учнів та громадськості краю.

 

 

Навчально-тематичний план.

1-й рік навчання.  Початковий рівень.

... Читати далі »

Микола БОДНАРЮК

 

ВИВЧЕННЯ ПАМ’ЯТОК КАМ’ЯНОГО ВІКУ

В ПОДНІСТРОВ’Ї І ПОПРУТТІ ЧЕСЛАВОМ АМБРОЖЕВИЧЕМ   

 

         В умовах розвитку сучасної історичної науки з погляду дослідження минулого Буковинського краю невпинно зростає зацікавлення її першовитоками, прагнення пізнати глибинні тисячолітні пласти людської цивілізації на теренах Буковини. Завжди за кожним відкриттям, та нових внесків в розвиток археологічної науки стоять вчені, як сучасні, так і дослідники попередніх століть. До недавнього часу про дослідження науковців міжвоєнного періоду було мало відомо через низьку політичних та ідеологічних причин. За останні двадцять років стало можливим вивчення та публікування матеріалів про діяльність археологічних дослідників 20 – 30 років які вивчали  пам’ятки Буковини. Важливим є той факт що разом з працею над відкриттям незліченних пам’яток рідної землі, в останні роки продовжується відродження забутих імен у цій ділянці історичної науки.  Серед археологів міжвоєнного періоду, які внесли посильний вклад у вивчення місцевих старожитностей  відноситься й Чеслав Амброжевич (1900 – 1954 рр.).

         Ім’я Чеслава Амброжевича добре відомо всім дослідникам які займаються вивченням пам’яток кам’яного віку на землях Середнього Подністров’я та Попруття. Він згадується в узагальнюючих роботах по історії археологічних досліджень в регіоні. Наприклад, в праці «Буковина. Її минуле і сучасне» (1956 р.) констатується: «Між двома світовими війнами розкопи на Буковині і досліди над знайденим проводив Ч. Амброжевич, дослідник перших поселень із палеолітичної доби і городищ Буковини з ранньо – історичного часу (Хмелів біля Оршівців, Біла, Стрілецький Кут), залишився до нині найкращим археологічним дослідником північної Бессарабії (повіт Хотин і Сорока), звідки був родом. Інформації про наслідки праць він опублікував у різних румунських, німецьких і бельгійських фахових журналах» [8, с. 65]. Про його дослідження писали чернівецькі газети міжвоєнного періоду (10, с. 3). Ім’я науковця згадується в численних роботах вітчизняних дослідників повоєнного часу та сучасних дослідженнях, в яких відзначається його вклад у відкриття пам’яток палеолітичного часу, мезоліту, неоліту та енеоліту на теренах Буковини [4, с. 48; 5, с. 105; 6, с. 157; 7, с. 41; 11, с. 37 – 40; 12, с. 36 – 38; 13, с. 46 – 47; 14, с. 6; 15, с. 27; 16,с. 8; 17, с. 14]. Зокрема, відомий дослідник пам’яток кам’яного віку в Середньому Подністров’ї О.П. Черниш, так писав про значення його робіт: «Одна з таких груп палеолітичних місцезнаходжень – корманська група, розташована на правому березі Дністра в околицях с. Кормань, Сокирянського району, Чернівецької області. Честь її відкриття належить румунським дослідникам І. Ботезату, Ч. Амброжевичу, М. Морошану, які встановили тут наявність ряду стоянок й провели початкове їх обстеження і першими спробували інтерпретувати геологічне становище і хронологічне місце» [16, с. 8].

         Вивчення біографії Ч. Амброжевича, першовідкривача ряду археологічних пам’яток Буковини, тільки розпочинається. На основі тих не багатьох даних, які є про нього в довідковій літературі [7, с. 41; 24, р. 183 – 184; 26, р. 424], некролозі [25, р. 405 – 407], архівних матеріалах, знайдених у фондах Державного архіву Чернівецької області [1, арк. 7 – 13; 2, арк. 12; 3, арк. 1] та власне його працях [18, р. 23 – 37; 19, р. 23 – 39; 20, р. 11 – 12; 21, р. 44 – 45] маємо змогу висвітлити головні періоди його життя та наукової діяльності.

         Народився Чеслав Енрік Амброжевич, 29 серпня 1900 року в м. Новоселиця, Хотинського повіту, Бессарабської губернії. З 1911 по 1918 рр. навчався у Хотинському чоловічому ліцеї, який закінчив 8 березня 1918 р. [3, арк. 1]. Ще навчаючись у ліцей він захопився археологією і вже в тринадцятирічному віці зробив перші наукові відкриття, зокрема, віднайшов і описав енеолітичні поселення (трипільська культура) в околицях села Дарабани та м. Хотина [18, р. 23 – 25]. Матеріали про виявлені пам’ятки ліцеїст відіслав до столиці російської імперії, й на їх основі, юнака в 1916 р. обрали активним членом бувшого імперського російського товариства палеонтології у Петрограді.

         Подальшу освіту він продовжив у Київському університеті імені Св. Володимира (сучасний університет ім. Т.Г. Шевченка). У вузі він навчався з 1918 по 1920 рр. [23, р.156]. За яких причин було перервано навчання в університеті, і яким чином юнак повернувся на Буковину, яка вже перебувала у складі королівської Румунії не відомо.

         З 1920 року Ч. Амброжевич продовжував навчання у Чернівецькому університеті. У 1924 році, став ліценціатом природничих наук [23, с. 156], по іншим повідомленням – у 1925 р. [22, р.37].

         В період з (1923 – 1927 рр.), Ч. Амброжевича запросили працювати до Кишинівського музею краєзнавства для організації археологічних досліджень. В його завдання входило вивчення пам’яток епох палеоліту – енеоліту на території Подністров’я. вже 1923 році він відкрив перше палеолітичне місцезнаходження на землях Бессарабії, а саме стоянку біля с. Кишла – Неджимова (сучасне село Оселівка) [9, с. 64]. Працями молодого науковця фактично було започатковано формування колекції доби кам’яного віку в Кишинівському музеї краєзнавства [9, с. 64, 85].

         Згодом Ч. Амброжевич повернувся до Чернівців, де у липні 1927 р. отримав ступень доктора природничих наук, а з жовтня того ж року він обімав посади доцента, вільного викладача палеонтології та палеоліту наукового факультету університету, а з вересня працював ще й бібліотекарем [23, с.156].

         З працею у Чернівецькому університеті пов'язані подальші роки життя і наукових здобутків вченого. В Чернівцях науковець проживав разом з сім’єю [2, арк. 12].

         Активна діяльність в університеті поєднується у науковця із дослідженнями буковинських пам’яток. В цей час ним було виявлено і обстежено ряд археологічних об’єктів, переважно кам’яного віку. Матеріали про них Ч. Амброжевич опублікував у ряді видань. Значні досягнення в галузі вивчення найдавніших періодів в історії  Подністров’я та Попруття привели до визнання його робіт провідними європейськими фахівцями. Свідченням цього стало обрання Ч. Амброжевича  почесним членом ряду наукових товариств Києва, Кишинева, Берліна, Відня, Бухаресту [25, р. 406].

         Ч. Амброжевич за досить короткий час відкрив і частково дослідив ряд стоянок палеолітичного часу в Середньому Подністров’ї. Серед них такі відомі пам’ятки як Прилипче, Оселівка, Вороновиця, Бабино, Кормань, Ожево, Волошкове та інші.

          З  метою удосконалення методів археологічних досліджень пам’яток кам’яного віку він декілька разів виїжджав за кордон. В архівних матеріалах збереглося його листування з керівництвом університету щодо наукового відрядження до Польської держави. 23 жовтня 1936 р. Чеслав Амброжевич звернувся листом до ректора Чернівецького університету з проханням надати йому трьох місячну відпустку для проведення наукового стажування у Варшаві 2, с. 8. В листі Ч. Амброжевич підкреслював що у зв’язку з браком необхідної джерельної бази вирішив попрацювати з кордоном і попросив стипендію у польського керівництва. На підставі представлених робіт та напрацювань науковець отримав від польського міністерства стипендію, що підтвердив лист польського консульства в Чернівцях від 21 жовтня 1936 р. [2, с. 12].

         Основні археологічні дослідження Ч. Амброжевича на Буковині були пов’язані із вивченням найдавніших пам’яток регіону. Наукова спадщина вченого порівняно не велика. Нам вдалося зібрати інформацію про 19 написаних ним праць і опублікованих у різних наукових виданнях.

         Одні з найважливіших праць науковця являються статті надруковані в журналі «Дакія» зокрема про енеолітичні поселення Північно – Східної Бессарабії, яка  була надрукована в 1933 р. [18, с. 23 – 37]. у ній автор ... Читати далі »

УДК 902 (477.85) (092)

                                                                                     Микола БОДНАРЮК

АРХЕОЛОГІЧНІ РОБОТИ Д. ОЛІНЕСКУ НА БУКОВИНІ

Стаття присвячена розгляду питань пов’язаних із науковою діяльністю краєзнавця та археолога Д. Олінеску (1852- 1924 рр), який досліджував старожитності Буковини наприкінці ХІХ ст. Автор з’ясовує етапи життєвого та наукового шляху вченого, аналізує його науковий доробок, характеризує окремі публікації та вклад у створенні румунського археологічного товариства на Буковині.

Ключові слова: археологія, Буковина, Д. Олінеску, археологічне товариство.

                                                                                Николай БОДНАРЮК

Статья посвящена рассмотрению вопросов, связанных с научной деятельностью краезнавца и археолога Д. Олинеску (1852- 1924 гг.,) исследовавшего древности Буковины в конце ХІХ века. Автор определяет этапы жизненного и научного пути ученого, анализирует его научные труды, характеризует отдельные публикации и вклад у формировании румынского археологического общества на Буковине.

Ключевые слова: археология, Буковина, Д. Олинеску, археологическое общиство.

Nicolas BODNARYOUK

LES TRAVAUX ARCHEOLOGIQUES DE D. OLINESCU EN BUCOVINE

         L’article est consacré au l’examen des questions lieés avec l’activité scientifique de D. Olinescu (1852–1924), ethnographe et archéologue qui a examené les ancietries de la Bucovine á la fin du XIXe siécle.

        L’auteur éclaircit les étapes de la biographie et de la voie scientifique du savant, analyse son oeuvre scientifique, caractérise certains publications et sa contribution dans la création de la société archéologique roumaine en Bucovine.

        Mots-clés: l’archéologie, Bucovine, D. Olinescu, la société archéologique.

 

В останні роки зроблено чимало для дослідження вкладу науковців попередніх років у справу вивчення минулого Буковини. Цим проблемам присвяченні статті Б. Тимощука, С. Пивоварова, Л. Михайлини [8; 9; 10], розвідка автора [5].

Повернення із забуття імен перших дослідників археологів Буковини, які  відкривали, досліджували і опубліковували знайдені артефакти, заслуговують на широке визнання та популяризацію для загалу.

Буковинські археологи XIX століття внесли значний вклад в розвиток дослідження краю, поклавши початок створення перших археологічних товариств, приватних колекцій старожитностей, перших музеїв та становлення археологічної науки в краї. Потрібно згадати про таких дослідників як Й фон Гуттер, Г. Клаузе. Великий вклад вніс і дослідник  Й. Сомбаті, досвідчений археолог з Австрії, який був відряджений Археологічним товариством з Відня до Буковини, у 1893 та 1894 роках з метою дослідження території Буковини на археологічні пам’ятки [4, с. 1- 4]. Серед інших вчених треба відзначити і К. А. Ромштофера, Р. Кайндля які досліджували  матеріали енеолітичного та бронзового часу. До них приєднувались археологи краєзнавці: Д. Олінеску, К. Мораріу, Й. Флесчер, С. Флоря Маріян, І. Ончул, В. Томюк, В. Арійчук, Е. Козуб, І. Прокопович та багато інших.  

Розвиток археологічної науки на Буковині набуло піднесення наприкінці XIX століття, початком заснування 1863 року Крайового музею в Чернівцях, Спілки Серетського Музею (1870 р), Чернівецького університету (1875 р), Румунської археологічного товариства Буковини (1886 р).

Серед цих дослідників XIX століття, варто відзначити праці Д. Олінеску. Про дослідника Д. Олінеску у вітчизняній літературі мало відомостей, і майже відсутні публікації. В румунській історіографії відомі тільки дві наукові публікації  1978  та 1996 років [18; 36], та дві згадки в словниках за 1904 і 2004 років [13; 33] Більш ретельно досліджував роль Д. Олінеску в археологічній науці - румунський дослідник Б. П. Нікуліке, який перевидав декілька робіт забутого вченого[22; 23].

Народився Діонісій Олінеску 20 квітня 1852 року в с. Глибока,[1, с.72] Чернівецької обл.  Румунські дослідники  за недостатністю достовірних даних вказували днем народження дослідника 8 або 24 квітня 1852 року[18; 35.]. На ці твердження посилається і дослідник Б. Нікуліке у своїх дослідженнях [22, р.73; 23, р.14]. Досліджуючи матеріали чернівецького державного архіву, вдалося встановити точну дату народження Д. Олінеску та дату хрещення 24 квітня, а охрестив новородженого священик з с. Опришени М. Коморошан [1, с.73; 12, р. 240]. Народився Д. Олінеску в сім’ї  І. Олінеску (Олінскі) та Катерини дочки Іоана і Софії Томнюк. Сім’я цього подружжя була багатодітна, Д. Олінеску був найстаршим в сім’ї та мав ще чотирьох братів і двох сестер [1, с.72,92,155,199]. З квітня 1850 по 1868 рік батько Діонісія був священиком у Глибці.

Початкову освіту Д. Олінеску, напевно, отримав в Глибоці, а продовжив навчання  в Чернівецькій гімназії (1864 по 1871 р.р.) [3, с. 91]. Всі румунські дослідники у своїх дослідженнях подають помилково роки навчання Олінеску в Чернівцях 1863–1870–ті [22, р.73; 18, р. 514 ].

Д.Олінеску продовжує навчання з 1871 року, у Відні, Інсбурзі та Чернівцях на найпрестижніших в ті роки факультетах права [18, р. 514]. З 1878 року розпочинає трудову діяльність державного службовця в австрійській адміністрації Чернівців, досягаючи посади фінансового комісара [36, с. 17]. Потяг до археології та старожитностей, напевно, отримав ще в студентські роки в Чернівцях від академіка І. Сбіера [22, р. 74], саме він підштовхнув енергійного студента до збору та дослідження старожитностей археології [13, р.453].

У квітні 1893 року Д. Олінеску одружується з В. Чернявською, донькою священика В. Чернявського з Кадубівців [16, р. 3]. В цьому ж році він переїхав в Румунію до м. Бухареста, де недовго працював в бюро статистики і в університетській фундації Бухарестського університету  [22, р.74]. З 1895р.,   працював вчителем у містах: Васлуй, Фокшани, Слатіна та Каракала [18, р. 515]. В Каракалі викладав німецьку мову і право, а в Слатині - румунську, німецьку мови і географію. Захистив і отримав у Яссах науковий ступень з права 1898 року [36, р. 18]. Із Каракала у 1911 році знов переїжджає до Бухареста, де спочатку працював в державному архіві бібліотекарем [18, р. 515]. З цієї посади вийшов на пенсію 1 квітня 1921 року [18, р. 515], і переїхав жити у м. Ботошани. Майже відсутні дані про сім’ю та особисте життя науковця, немає точних даних  коли він помер і де похований. За припущенням румунського дослідника М. Ігната, Д. Олінеску помер у 1924 році в м. Ботошанах [18, р. 515].  Достовірно вдалось встановити, що на батьківщині, в Чернівцях, на Руському кладовищі поховані тільки батьки Д. Олінеску, брат Юліан, який помер у 1909 році, та сестра Євгенія похована у 1919 році. І. Олінеску, батько Діонісія, напевно, був досить заможним і намагався дати належну освіту всім дітям. Із архівних матеріалів стало відомо, що разом з Діонісієм в Чернівецькій гімназії навчався його молодший брат Теофіл [2,с.93], а Юліан так само став юристом і довгий час працював на посаді голови Сучавського трибуналу.

Д. Олінеску тривалий час співпрацював з такими науковими виданнями: «Бюлетень румунського географічного товариства», «Бюлетень румунського нумізматичного товариства», «Щорічник буковинського крайового музею», журналами: «Жунімя Літераре», «Фамілія», «Конворбірь літераре», газетами: «Газета Буковіней», «Трібуна», «Цара» і друкував в них наукові статті на різну тематику. Являвся членом Рум ... Читати далі »

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНЕ ПІДПРЄМСТВО «НАУКОВО – ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР»

«ОХОРОНА АРХЕОЛОГІЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ»

ІНСТИУТУ АРХЕОЛОГІЇ

ЧЕРНІВЕЦЬКА ФІЛІЯ

 

                                          

ВІДГУК

 

про діяльність вчителя історії Опришенської загальноосвітній школи І – ІІІ ступенів, Глибоцького району

БОДНАРЮКА МИКОЛИ ІВАНОВИЧА

Боднарюк М.І. після закінчення факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у 2000 році, розпочав педагогічну діяльність на посаді вчителя історії, був ініціатором і організатором створення першого археологічного гуртка в Глибоцькому районі в 2001 році і вже понад 14 років є його успішним керівником. Поступово зростала його педагогічна майстерність, здатність організації позашкільної роботи школи, налагоджувалися тісні зв’язки між Буковинським центром археологічних досліджень при Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича та Опришенської ЗОШ, іншими інституціями  Глибоцького району. Микола Іванович – це багатогранна особистість. У ньому гармонійно поєднуються здібності грамотного керівника, досвід і компетентність педагога, фахові якості археолога, музеєзнавця, краєзнавця.

З ініціативи Миколи Івановича у 2005 році Буковинській центр археологічних досліджень при ЧНУ відкрив на базі кабінету історії і музею археології та етнографії Опришенської ЗОШ кафедру «Археології, історії та краєзнавства».

На всіх етапах своєї творчої діяльності він умів своєчасно розробляти пріоритетні завдання роботи як викладача історії, забезпечувати належні умови для досягнення вагомих результатів в царині дослідження археологічної та етнографічної спадщини Глибоцького району. Завдяки його діяльності науковці дізнались про десятки важливих археологічних об’єктів у с. Опришени та Глибоцькому районі загалом. Описані знахідки трипільської культури, культури карпатських курганів та  рідкісні середньовічні монети розкривають нові аспекти з минулого краю.

Створений  Миколою Івановичем перший шкільний музей з археологічним профілем в області має важливу роль у проведенні просвітницької роботи серед молоді по збереженні археологічної спадщини регіону. Студенти факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича мають можливість провести літню практику на базі музею та ознайомитися з методикою зібрання та збереження різноманітного історичного матеріалу.

Микола Іванович зі своїми учнями щорічно бере участь в археологічних розкопках Чернівецької філії державного підприємства науково – дослідницького центру «Охорона археологічна служба України» інституту археології НАН України разом з викладачами та студентами у Хотинській фортеці, археологічних пам’ятках у Зеленій Липі, Лужанах, Рідківцях тощо.

Важливо згадати й про участь талановитого вчителя історії, краєзнавця в міжнародних конференціях та публікації його наукових доробків у фахових збірниках праць.

 

Директор, к.і.н.                                                     М.В. Ільків.  

Тема: НАУКОВО-ФОНДОВА РОБОТА В  МУЗЕЇ

Тип заняття: Засвоєння нових знань.

Місце проведення заняття: Опришенський музей археології та етнографії ім. Максиміліана Гакмана.

Мета заняття: Ознайомити учнів з науково – фондовою роботою в музеї, зберіганням, консервацією, реставрацією та транспортуванням музейних предметів. Засвоєння правил комплектування музейних фондів. Вивчення на практиці класифікації і поділу предметів на групи відповідно до загальних ознак (загальна класифікація) або конкретних (приватна класифікація), хронологічна (за часом створення або побутування предметів).

Очікувані  результати:

• Уміння обліковувати, комплектувати та зберігати музейні фонди.
• Уміння заповняти акти прийому – видачі предметів музейного фонду.

Основні поняття та терміни: музейні предмети, фонди музею, комплектування, облік, зберігання, консервація, реставрація, транспортування музейних експонатів.

Обладнання: Предмети різних періодів з фондів музею, журнали обліку музейних експонатів, акти прийому – видачі предметів музейного фонду.

Хід  заняття

І. Організаційний момент

1. Привітання з учнями, підготовка до заняття.

2. Актуалізація чуттєвого досвіду і опорних знань учнів.

На минулому занятті ми з вами вивчили тему «Фонди музею». Згадаймо ключові поняття попередньої теми:

• Дайте визначення поняття «фонди музею».
• З чого складаються музейні фонди?
• Що Ви знаєте про науково - допоміжні матеріали?
• Які предмети є унікальними?

 

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів, повідомлення теми і завдань.

На попередніх заняттях ми дізнались багато цікавого про фонди музею, різноманітні фондові предмети музеїв, про унікальність деяких предметів. Визначили, що і в нашому шкільному музеї зберігаються чимало рідкісних музейних предметів як: пластика трипільської культури, наральник 14 століття, античні та середньовічні монети, каблучки, печатки, унікальні книжки та інші. Для того, щоб правильно відібрати, комплектувати та зберігати музейні предмети, нам треба ознайомитись з науково – фондовою роботою музею.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

План:

1. Вивчення музейних предметів.
2. Комплектування фондів музею.
3. Облік музейних фондів.
4. Зберігання музейних фондів (режим зберігання фондів, завдання консервації та реставрації, упаковка і транспортування музейних предметів, система зберігання музейних фондів).

Ознайомлення гуртківців з новою темою.

З фондами працюють всі наукові підрозділи музею, і ця робота орієнтована на збереження, дослідження і використання музейних предметів. Їх охорона починається вже на етапі виявлення в середовищі побутування і є суттю одного з найважливіших напрямків музейної діяльності – комплектування фондів.

На стадії відбору предметів починається і процес їх вивчення з метою встановлення їх музейної цінності. Придбані предмети фіксуються в документах музею як державна власність. Таким чином, здійснюється їх юридична охорона - облік фондів. Він проводиться на основі подальшого вивчення музейних предметів, оскільки тільки наукові дані про них, зафіксовані в обліковій документації, дозволяють співставити запис і конкретний предмет.

Створити умови, що забезпечують фізичну схоронність предметів і доступ до них користувачів, покликане зберігання фондів. Воно також вимагає вивчення музейних предметів, у ході якого розкривається спільне та відмінне в їх фізико-хімічних властивостях, що дозволяє виділити такі групи предметів, які потребують особливих умов зберігання. Ступінь використання фондів також залежить від їхньої вивченості, оскільки всеосяжна пошукова система може бути створена лише в результаті детального і глибокого дослідження музейних предметів.

1. Вивчення музейних предметів. Теоретичне обґрунтування поняття «вивчення музейних предметів» стало складатися у вітчизняному музеєзнавстві в 1960-і роки. Вивчення музейних предметів складається з трьох послідовних етапів: атрибуції предметів, їх класифікації та систематизації, а потім інтерпретації (тлумачення).

Атрибуція, або визначення полягає у виявленні притаманних предмету ознак - фізичних властивостей, функціонального призначення, історії походження та побутування. Для цього встановлюється матеріал і спосіб виготовлення предмета (ручний, механічний, кування, карбування, лиття, живопис, гравюра, літографія, лист, друк та ін), колір, форма, розмір, вага (у випадку з предметами нумізматики і предметами з дорогоцінних металів), пристрій, авторство, стилістичні особливості, час і місце створення і побутування предмета, його соціальна, етнічна, меморіальна приналежність. Для образотворчих, письмових, фонічних, фото і кіноджерел  визначаються також тема і сюжет. В ході атрибуції розшифровуються написи, клейма, марки та інші нанесені на предмет знаки, визначається ступінь його збереження і описуються наявні на ньому пошкодження.  У процесі визначення музейного предмета проводиться зіставлення всіх притаманних йому ознак, він порівнюється з іншими аналогічними і спорідненими йому предметами. У цій роботі велику допомогу надає наукова і довідкова література - монографії, довідники, каталоги, путівники. Існують також видання, спеціально призначені для допомоги у визначенні предметів - визначники. Вони являють собою ілюстровані видання, в яких виділені і описані ознаки, властиві тій чи іншій групі споріднених предметів. Одні визначники описують предмети, споріднені за матеріалом, інші описують ознаки предметів, їх призначення або середовище побутування. Дані, отримані в результаті визначення предмета, фіксуються в облікових документах і науково-довідковому апараті музейних фондів.

Наступний етап - класифікація та систематизація, на якому встановлюються взаємозв'язки предметів. Метою класифікації є поділ предметів на групи відповідно до усіх істотних ознак (загальна класифікація) або конкретного з них (приватна класифікація). Залежно від обраного принципу це буде: хронологічна (за часом створення або побутування предметів) або географічна (за місцем створення чи побутування предметів),  авторська або іменна (об'єднує предмети, що відносяться до однієї особи), тематична (встановлює відношення до тем профільної дисципліни) або предметна (групує предмети за призначенням або сюжетом) класифікація.

На основі прийнятих музеєм класифікацій здійснюється систематизація, тобто угруповання реально існуючих в музейному зібранні предметів за допомогою карток або сучасних електронних засобів систематизації і зберігання наукової інформації. Створюється система каталогів, відповідно до класифікаційної схеми.

Завершальний етап - критичний аналіз та інтерпретація (тлумачення) їх як джерел знань і емоцій. У його основі лежить синтез результатів атрибуції та систематизації, при цьому встановлюються справжність, достовірність, репрезентативність предмета, обсяг інформації, що міститься в ньому, його атрактивні, експресивні та комунікативні якості, приналежність до типових або унікальних предметів і, нарешті, музейна цінність. Дослідник може вивчати не тільки окремі предмети, але і їх сукупність, яка утворює колекцію. Однак теорія і методика вивчення музейних колекцій та зібрань поки ще не розроблені.

Предмети, що мають певну цінність, перетворюються на музейні предмети, і це відбувається в результаті здійснення музеєм одного з основних видів своєї діяльності - комплектування музейних фондів.

2. Комплектування музейних фондів - цілеспрямований, планомірний, процес виявлення і збору предметів музейного значення для формування і поповнення музейного зібрання. Комплектування фондів можна розглядати також як спосіб здійснення музеєм своєї соціальної функції документування процесів і явищ, що відбуваються в суспільстві і природі.

Комплектування фондів - одна з найскладніших і найменш розроблених проблем сучасної теорії та практики музейної справи. Словосполучення «комплектування музейних фондів» з'явилося у вітчизняному музеєзнавстві в кінці 1940-х рр. і протягом майже трьох десятиліть ототожнювалося з терміном «збиральницька робота». Розм ... Читати далі »